Записки Кирпатого Мефістофеля

– Та нi, справдi, слухай, що сталось?

Я дивлюсь на його товстий, в’ялий, з круглими, крихотними нiздрями нiс, на голубi очi, на жовтяву гриву на головi, й у мене з’являеться зловтiшна радiсть: нiякоi схожостi немае в Андрiйка з цим чоловiком. І знову хочеться спитати, чи знае вiн про сумнiви Сонi. Вона запевняе, що нiчого не казала йому. Але хiба iй можна дати вiру? А як знае, то що вiн почувае до мене й до Андрiйка? А в тiм, яке може бути батькiвське почуття у цiеi ледачоi, розхристаноi, сластолюбноi людини? От вiн прийшов позичити грошей.

Я знов пускаю незначний порожнiй дотеп про дамськi настроi й розлягаюсь у фотелi.

– Дурницi, iй-богу! – смiеться Сосницький. – Сидить у спальнi i плаче. Обiдать чомусь не варили. Взагалi, паршива справа, Яша, – каже вiн, криво усмiхаючись i витягаючи цигарку.

«От зараз попрохае грошей».

– Так, не вдалось життя. «Не зiйшлись характерами», як ти кажеш. Найкраще, звичайно, найблагороднiше це – потиснути одне одному руки й розiйтись.

Вiн замовкае, ходить по хатi, важко навалюючись на кожну ногу й дивлячись у землю. Інодi вiн зиркае на мене, i я схоплюю в його очах чудну, пильну увагу, немов вiн слiдкуе, яке вражiння роблять на мене його слова.

– Пусте! – кажу я, широко позiхаючи. – Завтра зате матимеш на обiд цвiтну капусту. – (Його улюблена страва.)

– Нi, Якове Васильовичу, рiч не в цвiтнiй капустi. Не любить мене Соня, от що!

Вiн вимовляе цi слова серйозно, рiшуче й тихо.

– Я не в претензii, я не в претензii. Давно вже знаю…

І знову ходить, так само поглядаючи на мене. Що за чортовиння?

Таких балачок у нас нiколи не бувало. Що йому треба вiд мене? Випитати щось хоче, чи що?

Я знов позiхаю i, усмiхаючись, кажу:

– Ти що, програвся вчора, чи що? Чого таке скиглiння?

Його, як помiтно, починае дратувати мiй тон.

– Нi, виграв! – сухо говорить вiн. – І можу тобi дати триста карбованцiв на рахунок мого довгу.

Вiн виймае гаман i одраховуе з пачки триста карбованцiв.

Я збитий цiлком з пантелику i на цей раз зовсiм щиро не розумiю нiчого.

– Так у чому ж рiч?

Вiн червонiе й, дивлячись менi просто в очi, одповiдае:

– В тому, що я не можу бiльше виносити такого життя. Соня – женщина гарна, розумна, чесна, але… але, коли чесна женщина не любить, то життя з нею в тисячу раз важче, нiж з дурною й пiдлою. Цiлий рiк це вже тягнеться. Довго розказувати.