Записки Кирпатого Мефістофеля

Олександра Михайлiвна, не пустивши анi пари з уст, окутуеться в хустину i все з тим самим виразом, немов щось про себе вираховуючи, дивиться собi пiд ноги.

– Так, кажете, викрасти? – знов неуважно питаеться Панас Павлович. – Так, так, це, звичайно, той… Ну, а iншого виходу немае? Нема, кажете? А чи не думаете ви, що це трохи той… як би це сказати, занадто образливо для Варвари Федорiвни? Га? Мати ж вона все ж таки? Га?

Вiн i хоче, щоб я його заспокоiв i заранi не йме вiри цим заспокоенням.

– Ти як гадаеш, Шуро? Га?

Шура, не пiдводячи очей, вiдповiдае тихо:

– Я гадаю, що цього не треба робити.

– А як зробити?

Олександра Михайлiвна щiльнiше запинаеться в хустку, нервово поводячи плечима, i дивиться серйозним, пильним поглядом на Панаса Павловича. І з цього погляду, з деякоi тупостi й задубiлостi я розумiю, що вона вже прийшла «до одного знаменателя». Так називае Панас Павлович той процес, який звичайно вiдбуваеться в Шурi i в результатi якого виходять такi постанови, з яких ii неможливо збити нiякими способами.

– Треба вернутись до жони, або добитись ii згоди на розвiд… – каже вона, навмисне уживши «жона», а не «Варвара Федорiвна».

– А як вона не дасть згоди?

– Вернутись до неi…

Панас Павлович чомусь усмiхаеться кривою, несмiлою усмiшкою й замовкае.

Страшне виявляеться занадто страшним. Це добре.

Я майже тими самими словами, що й Варварi Федорiвнi, починаю доводити Шурi шкоду, яка може вийти вiд спiвжиття людей, що дiйшли до таких вiдносин. Я малюю iй найбiльше безнадiйнi хмарнi картини, якi доводять мене самого мало не до щирого роздратовання.

– І коли ви все це допустите, коли Панас Павлович свiдомо пiде на це злочинство супроти свого сина, то я перериваю з вами вiдносини! Так, злочинство, Олександро Михайлiвно! Я це кажу цiлком серйозно. З хлопця вийде така брехлива, пошарпана, подвоена iстота, що краще б йому на свiт не родитись. Ви свiдомо, ради чорт зна чого, ради якоiсь абстрактноi порядностi, академiчноi моральностi пускаетесь на калiчення дитини.

– Так, ви, мабуть, маете трохи рацii… – нерiшуче завважае Панас Павлович. – Але тiльки… Я, звичайно, розумiю, що… Ти як гадаеш, Шуро?

Шура уперто, iз злякано-тупою серйознiстю заявляе, що гадае так, як сказала: або згода на розвiд, або повернутись. Крадiжка ще гiрше одiб’еться на дитинi. Хлопець пам’ятае, знае й любить матiр. Ворожнеча одверта ще дужче подвоiть його душу. І завжди мати буде в його очах покривдженою.