Записки Кирпатого Мефістофеля

Вона спочатку хотiла вступити на курси i взагалi ввiйти в справжне життя, але… («Ах, Костю! Але ж що то за дитина! Даю тобi слово, будеш покараний».)

Пiдчас розмови вона часто й надзвичайно заразливо смiеться, прикладае руки до щiк, нiяковiе й хапаеться-хапаеться. Здаеться, ми з нею бозна коли знайомi та давно тiльки не бачились i вона тепер спiшить розсказати про себе, якомога бiльше, бо я кудись надовго виiжджаю й не знати, чи ми побачимось ще коли-небудь. І до такоi мiри захоплюеться, що коли чайник починае кипiти нетерпляче й сердито булькотячи, вона з досадою повертаеться до нього й говорить: «Та зараз, зараз!» Але, побачивши, що балакае з чайником, широко та вражено дивиться на мене, та якийсь момент мовчить i, нарештi, вибухае голосним, заливчатим смiхом.

Далi здiймае з машинки чайник, одтягае вбiк Костю й заварюе чай, накривши чайник плетеною синьою шапочкою. Їi молода, тонка, вбрана в чорне постать рухаеться легко, молодо, м’яко й весело. (ii постать я теж помiчаю.)

Костя тримаеться мовчки, зупиняючи часом на менi довго круглi темнi та уважнi очi.

Коли я ловлю його погляд, вiн нiяково й запобiгливо усмiхаеться до мене, виставляючи дрiбнi, синюватi зубки. На матiр вiн мало схожий, тiльки ii губи, широкi та випнутi наперед.

Менi весь час чогось злегка жаль цiеi жiнки та ii хлопця, хоча, власне, немае нiчого такого, щоб викликало жалiсть. Через те, коли я, нарештi, прощаюсь i Клавдiя Петрiвна невiдомо чого притихнувши, соромливо запрошуе заходить, я щиро обiцяю неодмiнно й дуже швидко зайти «як-небудь увечерi».

І того ж таки вечора я декiлька разiв згадую рогове пенсне, двi хвилi м’якого волосся i соковитий, по-дитячому ясний, смiх.

Варвара Федорiвна з перших крокiв наших переговорiв виводить мене з наготовленого спецiально для цього спокiйно-дiлового тону. Дурницею, власне, виводить. Коли я входжу до неi в кiмнату, вона сидить за туалетним столиком i полiруе нiгтi. На столику в срiбнiй шухлядцi лежать усi причандали манiкюра: каламарчики, щiточки, щипчики й тому подiбне чортовиння.

Звичайно, рiч не в цих каламарчиках, а в тому, що вона навмисне займаеться ними, намагаючись цим пiдкреслити свое вiдношення до того, що сталось. Я певний, що вона розташувалась з ними за хвилину до мого приходу, тiльки пiсля того, як покоiвка сповiстила, що я прийшов i хочу бачити ii. Недбало i спокiйно простягнувши менi мiзинця лiвоi руки (бо всi останнi намащенi малиновою помадою), вона запрошуе мене сiсти й тодi мастить нiготь поданого пальця.