Записки Кирпатого Мефістофеля

Я беру папiрець з грошима й недбало одкидаю його до каламаря.

Нечипоренко, круто одвернувшись, повертаеться й виходить, одягши шапку ще в хатi.

На розi бульвару я знову бачу даму в чорному з хлопчиком. Щодня, виходячи з суду, я зустрiчаю iх тут. Хто вона, ця самотня жiнка? Довге, чорне пальто, чорний капелюх, немов у жалобi, з сiрим, як у подорожнiх, вуалем, що двома кiнцями спадае iй на спину. Не то несмiлiсть, не то соромливiсть у манерах. Через що завжди сама, чого так довго гуляе? (Часом, iдучи в суд i вертаючись, я бачу ii все на тому самому мiсцi).

Вони сваряться. Хлопчик тупотить нiжками, вигинаеться усiм тiлом то вправо, то влiво, силкуючись вирватись i, видко, чогось вимагаючи. Мати мiцно тримае його за руку i, нахилившись, стидаючись прохожих, не голосно вмовляе. Коли я рiвняюсь з ними, я чую, як вона гарячим шепотом говорить йому:

– Даю тобi слово, чуеш ти, даю тобi слово, що нiколи бiльше не пiдеш зi мною. От побачиш!

Що вiдповiдае iй хлопчик, я не розбираю, але бачу, як вiн раптово шарпаеться вбiк, вириваеться, потiм пiдскакуе до дами й, пiдвiвши до неi сердите, заплакане личко, на якому кидаються менi в очi рiденькi, попсованi зуби, якось по-собачому вишкiренi, несамовито кричить:

– Проклята! Проклята! Дрянь!

Пiсля того, не то жахнувшись своiх слiв, не то боячись кари за них, шугае вбiк i, щохвилини озираючись, бiжить на дорогу.

В цей час саме виходить з-за вугла трамвай. Маленька, худорлявенька постать у синенькому пальтi прожогом летить просто назустрiч вагоновi, не бачачи його й не чуючи дзвiнкiв вiзника. Дама в чорному йойкае й кидаеться до хлопчика, але вiн, гадаючи, що вона хоче пiймати його, теж кидаеться назад, не слухаючи ii несамовитих переляканих крикiв.

Не розумiю, як я змiг так швидко здiгнати хлопця й вихопити його, майже з пiд колiс вагона.

Але ось я мало не зi злiстю тримаю в руках легеньке тiльце й несу його до дами. Хлопчинка, вiдразу затихнувши, з ляком i непорозумiнням дивиться на мене круглими, чорненькими оченятками, одкинувши голову назад.

Цей мiй «геройський» вчинок, чисто як у бульварних романах, служить добрим приводом до знайомства. Я рекомендуюсь дамi, дама менi, i ми, гаряче обмiрковуючи всi можливi наслiдки необережностi Костi, ii хлопчика, жахаючись i щохвилини зиркаючи на нього, помалу йдемо вулицею. Правда, гаряче обмiрковуе й жахаеться тiльки Клавдiя Петрiвна, я ж тiльки спiвчутливо мугичу iнодi що-небудь або пiдтакую, часом переводячи очi на притихлого хлопця.