Записки Кирпатого Мефістофеля

Нiколи не майте дiтей, а коли захочете мати, то… будьте обережнi, ох, будьте обережнi!

Потiм ми умовляемось, що Панас Павлович шукатиме для себе й Дiми помешкання, а я пiду до Варвари Федорiвни. Ввечерi ж ми зiйдемось у Олександри Михайлiвни.

Ще одна вiзита: Нечипоренко. Входить, не роздягшись, тримаючи, як дворник, у руцi собачу шапку. Простуе до мене, дивлячись кудись у бiк. Я вже бачу, що вiн прийшов приняти мою пропозицiю. Його вигляд хворобливий: пiд очима бурi западини; нiс синюватий, голодний; щоки, вкритi кучерявою порохнявою борiдкою, втягнутi, як у староi людини.

Я злегка пiдводжусь i, простягаючи йому руку, кажу:

– Доброго здоров’ячка, Нечипоренко! Що скажете?

Одначе вiн моеi руки не бере, вiд чого я червонiю, зупиняеться i, дивлячись просто на мене, тихо питае:

– Якi ви мали пiдстави вчора робити менi таку пропозицiю?

В голосi немов немае нiчого погрозливого, нi обуреного. Нiби справдi йому дуже важно знати цi пiдстави. За цим тiльки й прийшов.

Я роблю холодне, трохи непорозумiле лице й вiдповiдаю:

– Ваше особисте ходатайство про допомогу, добродiю Нечипоренко…

Слова «ходатайство», «допомога» досягають своеi мети: Нечипоренко червонiе до такоi мiри, що навiть менi стае нiяково. Вiд цього вiн деякий час стоiть мовчки й розсiяно дивиться на мене.

– Я прохав у вас роботи, а не допомоги, – нарештi хрипко й тим же тихим, заранi, видно, наготовленим голосом говорить вiн.

– Так… – з легким непорозумiнням говорю я, тим самим показуючи, що в даному разi робота й допомога те саме.

– Але… але яке ви мали право пропонувати менi подiбну роботу? Я подав вам привiд до цього чим-небудь?

Я роблю вигляд, що не розумiю, чого вiн хоче й нетерпляче кажу:

– Та, звичайно, дали: ви прохали роботи. Але в цей момент, чого вам власне треба вiд мене?

Нечипоренко перекладае шапку з одноi руки в другу й витирае долонею червоний, бугроватий, лисий лоб.

– Я всю нiч думав про вашi слова… – починае вiн, дивлячись на мене упертим блискучим, як у голодних або хворих, поглядом. Скiльки в них жаху! – Всього дев’ять лiт, як ми останнiй раз бачились з вами. Тiльки дев’ять лiт!

– Слухайте, добродiю, для приемних споминiв у мене нема часу.