Записки Кирпатого Мефістофеля

Я навiть не розумiю тепер, як мiж нами могла виникнути та проклята хвилева близькiсть. Не розумiю. Чи вино, справдi, так зробило? Чи радiсть з приводу втечi товаришiв, вiд якоi хотiлось усiх обiймати, цiлувати й робити всякi дурницi?

Ну, а вона ж, вона? Адже, здаеться, i вина не пила? Невже, дiйсно, з ii боку було щось серйознiше за хвилеву дурiсть? Інакше, як же пояснити ii поводження в той вечiр, на тому березi Днiпра? Бо, власне, вона взяла мене, а не я ii. Нi разу я цього не сказав Сонi, але повинна ж вона знати це сама, повинна пам’ятати, як тягла мене, як шарпала, як викликала те, що потiм назвала «скотством».

І коли другого дня прийшла до мене, невже серйозно думала, що я можу назвати ii жiнкою?

А мабуть, так думала, або, принаймнi, хотiла. Бо чого ж так глибоко, так смертельно образилась на мое (правда, досить поганеньке, боязке) мовчання? Чого так раптово, в два тижнi, повiнчалась з Сосницьким?

Чи просто хотiла сховати слiд грiха? Зробити законними будучi наслiдки?

Добре! Але навiщо ж через вiсiм лiт пiсля того заявляти менi, що мiй «наслiдок»? Що Андрiйко – мiй син!

Чудово, хай навiть так! Але для чого через кiлька днiв пiсля цiеi заяви брати своi слова назад i казати, що вона сама не знае, чий син Андрiйко? Для чого це? Щоб пiддати мене безперестаннiй, вiчнiй карi сумнiву?

Але ж це вже помста, це знущання, злоба, умиснiсть! А коли так, то хiба варто вiрити iй? Хiба не можна допустити, що вона все це, вiд початку до кiнця, вигадала, що Андрiйко нi в якiй мiрi не е мiй син, що iй це чудесно вiдомо, але вона видумала це, щоб все життя мати надi мною жорстоку владу?

Так, це правдоподiбнiше за все.

Так-так, це власне так! От виразно пригадую собi, як вона казала менi те. Цiлий мiсяць пiсля зустрiчi, не бачившись вiсiм лiт, не знаючи нiчого одне про одного, цiлий мiсяць поводячись зi мною так, що нi про якi тайни не можна було подумати, вона раптом згадуе, що Андрiйко мiй син. Я знаю, коли в нiй зародилась ця iдея: тодi, як вона мене бачила з Андрiйком i Васильком. Я не вмiю поводитись з дiтьми, я дурiю i стаю якоюсь квашою.

Так, вона добре розрахувала свiй удар: Андрiйко мiй син!

Чудесно! Але через що ж таки ця категорична заява вмить мiняеться? Через що?

Я дивлюсь на мiсяць, мiсяць дивиться на мене й винувато усмiхаеться. Беру знов цигарку, закурюю й напружено думаю.

Так от через що: вона побачила, що цiею звiсткою не досягла бажаноi мети, – занадто мало страждання дала менi.