Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

Плекав нас бiль по втратi Украiни,

Кормив нас гнiв i злiсть на ворогiв.

І ми йдемо у бою життевому,

Твердi, мiцнi, незламнi, мов гранiт,

Бо плач не дав свободи ще нiкому,

А хто борець – той здобувае свiт!..

Раптово гомiнку панораму сп’янiння вiд сердечного патрiотизму i аж надто сентиментального у поважному вiцi розчулення розiрвав жiночий вереск, що неочiкувано виявився гучнiшим за багатоголосе святкування. З одного iз балконiв прямо звисала, неначе вражена блискавкою, прибиральниця санаторiю Гануська.

Їi голосiння, схоже на похороннi плачi, запровадило вояцьке свято у якусь незбагненну впадину тривоги. Невже так i не прийшло свято бодай раз, бодай запiзно на iхню повстанську вулицю? Невже до кiнця днiв ворог йтиме по кривавих слiдах? Невже здобута чи радше подарована враз свобода – лише омана, як ця тканина наруги чи жалю, що колишеться над похиленими враз головами розчулених воякiв?!

Із вiдчиненого вiкна та з рук збожеволiлоi жiнки звисала бiлоснiжна тюль, скроплена яскраво-червоною кров’ю, що скапувала додолу:

– Люди, рятуйте! Його зарiзали! Вбили! Ще глипить! Боже, що то робиться! Нiж у самому серцi! – несамовита жiнка виголошувала якiсь прокляття.

Роi застiлля мусили замовкнути. Вояки, втихомиренi переможним благом запiзнiлого пошанiвку, пiдносили голови до волаючого балкона, на якому у несамовитiй iстерицi ридала шокована жiнка. То була якась потойбiчна з’ява злоi вiщунки, яка з’явилася нiзвiдки, яка не вписувалася анi у тканину реального дiйства, анi у фантазiю живого люду, якому належало враз повiрити у зрячу чуму посеред банкету.

Найперше зiрвалися з мiсця офiцiйнi особи, що сидiли при головному столi. Що там у них пiд сухожиллями защемiло, але вони помчали, розганяючись i трясучи статусними животами. У супроводi мiлiцейського ескорту обласний державний провiд кинувся у примiщення, яке поглинала втаемниченiсть, що тривожним маревом насувалася звiдусiль i розходилась усiм периметром пошматованоi благодатi.

Вихор був настiльки всюдисущим, що, здавалося, портрети вождiв нацiональноi непокори Коновальця, Бандери, Шухевича неначе зривалися зi стiн, якби оживали i рвалися у бiй, зачувши наругу, що нагрянула несподiвано опiсля кривавих десятилiть боротьби посеред мирного бiлого дня.

Аж нiяк така штабна одиниця, як санаторiй iз його атмосферою зцiлення та умиротворення, не годився на роль мiсця подii.