Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

Народ почав змикати ряди, i над миршавим типом нависла уже призабута у цих краях загроза суду Лiнча.

– Не знаемо такого!

– Провокатор!

– Московський агент! – сипалися звiдусiль вигуки. А вiдтак у хiд пiшли кулаки.

– Жора, бегi! – кинувся на помiч ще один iз провокаторiв.

– Ви шо, оборзелi, – огризався, вiдбиваючись, Жора. – Он же моей тьоще вiзу не дав. Говоре, давай бабки.

– Так то ж провокатор! – Зоряна схопила гучномовець, i вiд ii рiшучостi годi було чекати пощади. – Ловiть його, люди!

Жору взяли пiд ноги, могло трапитись непоправне, але вiн впав прямо перед паном Чуйком, що якраз прямував до генконсульства.

– О, то ви, пане Юрку, – стримуючи натовп, звернулася до поважного лiдера громади подруга Зоряни Тетяна. – Цей бомж прийшов iз плакатом проти консула.

Пан Юрiй уважно розглядав пiдозрiлого типа.

– Те, що вiн не з нашоi громади, то я даю голову навiдрiз. Але е друге важливе – хто його пiдiслав? – багаторiчний досвiд боротьби iз московськими провокацiями в украiнськiй громадi впродовж десятилiть вiдточив в авторитетного провiдника навiть вiзуальну безпомилкову реакцiю.

– Хто тебе прислав, москалю смердючий, – дебелi хлопцi уже скручували руки i в’язи провокатору.

– Ой, больно. Не бейте, я усьо скажу. Усьо скажу.

Жору вiдпустили. Бомж вiдсапувався довго, вивергаючи отруйнi алкогольнi пари. Врештi, заговорив, i було видно, що зiзнання для нього не було великою проблемою:

– Там у консульстве есть такая толстуха, Валюша. Ви же в курсах.

– Ну е така. І що? – пропiкала його пронизливим поглядом Зоряна.

– Вона мене вичислила через руководiтеля московськой групiровки дiаспори i дала плакат. Щоб я здеся постояв. І бабки дала. Могу вернуть на громаду. Только отпустiте. А шо, я на пiвко хотел заработать.

– Ага, на пивко, кажеш, – Чуйко вивiльняв Жору iз цупких обiймiв протестантiв, бо отримана iнформацiя, не зовсiм зрозумiла присутнiм, його заiнтригувала, – промовив неначе сам до себе. – Та вiдпустiть його. Цього дрiбного москалика.

Наступ Валюшi

Григорiй звик до пiкетiв. Бiльше того, вiн не тiльки розумiв цих людей, а й сам би став з ними поруч, якби цим можна було зарадити iхньому горю, що гнало iх за океан. У бiльшостi пострадянських емiгрантiв у душi мусили вмiщатися одразу двi розпуки – нужда, що облягала вдома мало не кожну родину, i розчарування раем, який кожен з них витворив в уявi.