Гра в бісер

Старий узяв ноту «ля», хлопець настроiв скрипку i боязко, запитливо глянув на нього.

– Що б ти хотiв зiграти? – спитав Магiстр.

Учень не змiг нiчого вiдповiсти, серце його переповнювала святоблива пошана до старого. Вiн ще нiколи не бачив такоi людини. Вiн нерiшуче взяв ноти й простяг iх Магiстровi.

– Нi, – сказав Магiстр, – я б хотiв, щоб ти зiграв щось напам’ять, не вправу, а щось просте, що ти знаеш напам’ять, може, пiсню, яка тобi подобаеться.

Кнехт збентежився; це обличчя, цi очi зачарували його. Вiн соромився свого збентеження, але не мiг вiдповiсти, не мiг сказати жодного слова.

Магiстр не квапив його. Вiн одним пальцем програв початок якоiсь мелодii i запитально глянув на хлопця. Той кивнув головою, зразу ж радiсно пiдхопив мелодiю – то була старовинна пiсня, яку вони часто спiвали в школi.

– Ще раз! – сказав Магiстр.

Кнехт повторив мелодiю, а старий зiграв до неi другий голос. Тепер старовинна пiсня звучала в маленькому класi на два голоси.

– Ще раз!

Кнехт знов заграв перший голос, а Магiстр зразу другий i третiй.

Чудесна старовинна пiсня лунала в класi на три голоси.

– Ще раз! – І Магiстр зiграв три голоси до мелодii. – Гарна пiсня! – тихо сказав вiн. – А тепер зiграй ii ще в альтi.

Кнехт слухняно зiграв, Магiстр задав йому тон i долучив до його гри своi три голоси.

– Ще раз! – знов i знов казав старий дедалi веселiше.

Кнехт зiграв мелодiю в тенорi, раз у супроводi двох, а раз – трьох голосiв. Так вони виконали пiсню кiлька разiв, i слова iм були вже не потрiбнi; з кожним повторенням мелодiя сама собою ставала багатшою, набувала нових оздоб.

Маленька порожня кiмната, освiтлена веселим вранiшнiм сонцем, святково звучала у вiдповiдь. За якийсь час старий перестав грати й спитав:

– Може, досить?

Кнехт похитав головою i заграв знов. Магiстр приеднався до нього з своiми трьома голосами, i чотири голоси весело проклали тонкi, яснi лiнii, перегукуючись один з одним, пiдтримуючи один одного, перетинаючись i описуючи один навколо одного дуги й фiгури, а хлопець i старий, забувши про все на свiтi, вiддавалися тим чудовим спорiдненим лiнiям i фiгурам, що утворювались там, де лiнii схрещувалися, i, обсотанi iхнiм чарiвним плетивом, грали, тихо похитуючись, наче скорялися невидимому капельмейстеровi.

Нарештi Магiстр, закiнчивши мелодiю, повернув голову й спитав:

– Сподобалось тобi, Йозефе?

Кнехт мовчки глянув на нього. Очi його свiтилися вдячнiстю, вiн весь свiтився, але не мiг вимовити жодного слова.