Гра в бісер

Завжди бадьорий, легковажний блукач, спадкоемець ейхендорфiвського «гультяя» i водночас людина непорушних моральних засад, Кнульп i протистоiть ремiсницькому, мiщанському пiвденнонiмецькому побутовi i разом з тим природно вписуеться в нього. А втiм Кнульп – не зовсiм типовий. В останньому з оповiдань змальовано його смерть. Смерть для iдилiка – неминучий закон буття, невiд’емна ланка природного колообiгу. І вона може, навiть повинна бути ясна й спокiйна. А тяжко хворого Кнульпа мучили сумнiви, «…вiн дедалi бiльше заплутувався в тернових хащах свого змарнованого життя, не знаходячи в ньому нi сенсу, нi втiхи».

Але перед самим кiнцем йому вiдкрилося, що на його життя можна глянути iз зовсiм iншого боку. Коли вiн замерзав у снiгу, йому привидiвся Бог. І Бог сказав: «Ти й досi не здогадався, любий, навiщо тобi судилося пройти по життю легковажним гультяем i волоцюгою? А на те, щоб заразити свiт хоч крихтою дитячоi грайливостi й дитячого смiху. На те, щоб тебе скрiзь трiшки любили, трiшки кепкували з тебе i трiшки були тобi вдячнi».

Кнульп помер тихо, заспокоено, як i належить в iдилii. Проте залишилась дилема, залишилась двоiстiсть. Адже Бог тiльки привидiвся йому, це був один iз Кнульпових сумнiвiв, одне з його самовиправдань. Кнульп – це художник, митець, що не хоче коритися навколишнiй дiйсностi, яка протистоiть мистецтву. В цьому його позитивна («приемна Боговi») мiсiя. Але Кнульп – i витвiр, як визнав набагато пiзнiше сам Гессе, несприятливих суспiльних умов. Так через iдилiю проходить розколина; iдилiя виявляеться хистким мостом над полюсами, над протирiччями сущого, не стiльки знахiдкою, скiльки лише пошуками гармонii.

Письменник регiональний, як правило, прославляе усталенi звичаi i традицii тiльки свого власного гнiзда; все чуже викликае в нього недовiр’я. Гессе i з цього погляду був винятком. «Три сильних чинники протягом усього мого життя впливали на мое виховання, – згадував вiн на схилi вiку, 1946 року. – Це християнський i цiлком позанацiональний дух батькiвського дому, читання давнiх китайцiв i не в останню чергу вплив единого iсторика, якому я був вiдданий як вдячний учень, до якого ставився з довiрою i пошаною, – Якоба Буркгардта».

Релiгiйною людиною в справжньому значеннi цього слова Гессе, мабуть, не був, тим бiльше не був вiн релiгiйним письменником. Але домашнiй «християнський дух» справдi впливав на нього, до того ж дуже своерiдно. Швабський пiетизм, якого дотримувалась сiм’я, був ученням дивним, суперечливим.