Апостол черні. Книга 2

Ангелику мiй, едина радосте моя, нащо те все? Чому не може все так бути, як люди хотять, як ти або хто iнший хоче? Твiй батько хоче мене з тобою розлучити. Нехай пробуе. Капiтан Юлiян Цезаревич встав iз гробу… – говорила, мов непритомна, – i хоч той капiтан анi на хвилину не бажав тiеi бабунi, не торкнувся навiть ii уст, бо любив другу, зате його внук любить ii внучку, що унаслiдила всi прикмети Альбiнських. Ось на це дайте менi вiдповiдь, отче зятю. Воно так е, бо чомусь так мусить бути i нiхто цьому не винен.

Сказавши це, старуха обернулася до iмостi, що мала очi та вуха тiльки для свого чоловiка i доньки i, пiднiсши визивним рухом руку, кликнула:

– Давай чарку, донцю, нехай вип’ю на щастя Еви! Нинi я дихаю ще вчорашнiм переживанням, а ти, Ево, вспокiйся, ти чула, що твiй батько вибачив тобi.

О. Захарiй пiднiс руку, наказуючи мовчанку, але вона говорила далi.

– Гадаеш, дитинко, що був би прокляв? Пусте!.. Хто проклинае любов, той проклинае молодiсть.

І, сказавши це, вийшла з кiмнати, а дiвчина поспiшила за нею.

О. Захарiй звернувся до Юлiяна, що сперся коло вiкна у поважнiй задумi.

– Чи я вас добре зрозумiв, Цезаревичу, чи справдi ви рiшилися вступити на богослов’я?

– Так, отче, – вiдповiв Юлiян. – І тепер я хотiв вас ще спитати, чи вам досить цього з моеi сторони?

О. Захарiй поглянув зачудовано на нього.

– З вашоi сторони? Ага! – i вдарив себе злегка по чолi. – Ви себе хочете менi в жертву принести, молодий чоловiче? Що вам до голови прийшло? Я на це нiколи не дозволю!

– Так, я рiшився, – вiдповiв Юлiян, зложивши руки на грудях.

– Так знайте, що я з вами не годжуся. Поступайте, як хочете.

О. Захарiй почав роздратований ходити по хатi.

– Що за iдея!

Юлiян здвигав мовчки плечима.

– Небавком я виiду до Львова. Хiба, може, хорий батько затримае мене якийсь час дома, та нiчого не змiнить моеi постанови. Чи маете ще якiсь бажання, отче, або доручення щодо Еви? Я буду старатися iх точно сповнити.

– Нi, – вiдповiв нервово душпастир. – Хiба ще хотiв би вам доказати, що це з вашоi сторони рисковна гра вступати у стан, до якого не почуваете покликання, хоча я не таю, що менi було б мило мати за зятя богослова. Вiн по моiй смерти мiг би перебрати тутешню громаду…

О. Захарiй не встиг докiнчити своiх дальших мiркувань, бо iмость появилася в кiмнатi, а з нею Ева.

Душпастир поглянув на свою доньку довгим поглядом.