Лютеція

– Рената… Реня… так ми ii кликали. Вона теж з роду Борковських, i, мiж iншим, часто бувала на тiй вiллi. Там вiдбувалися незлецькi бали з феерверками. Але нащо вам то всьо ворушити? Нащо вам тi всi люди?

– Менi здаеться, що вiлла мусить ховати в собi таемницю.

– Гадаете знайти скарб?

– Хотiлося б, але то марнi надii.

– Ну, то ось вам адреса Ренi. Скажете, що я ii вибачаю… – Вона замислилась. – Чи прошу вибачення?… Гм… Одне з двох. Але ви скажiть, а вона поправить. То така нендза,[7 - Нендза – бiда, злиднi.

] що всьо пам’ятае.

– Вона, часом, не графиня?

– Ну як вам сказати… дочка графа. Але вийшла замiж за iнджiнера, родина вiд неi вiдмовилася. Помирилися лише перед вiйною. А чоловiка ii забрали до вiйська, i вiн згинув у Катинi. Мала двох синiв, обидва виiхали до Польщi не так давно, а звiдти – до Америки. Тепер жие сама.

Я не став зволiкати i, поцiлувавши руку панi Алiни, подався на Новий Львiв. Панi Реня мешкала в маленькiй старенькiй хатинi з невеликим садом.

У саду копошилися кури. Худенька жвава лiтня жiночка сипала iм зерно й примовляла. Я зачекав, коли вона обернеться, i привiтався. Потiм передав вiтання вiд панi Алiни й сказав, що вона все вибачае.

– Вибачае! Вибачае? – аж захлинулася вiд обурення жiнка. – Вона мене вибачае? Та то вона в мене повинна просити вибачення!

– Ой, я все наплутав, – заторохтiв я, – вона, власне, й просила ii вибачити. Не казала, за що, то я й помилився.

Господиня перевела дух i запитала:

– І ви задля того мене навiдали?

– Нi.

Хочу вам показати деякi свiтлини.

– Ага… – Вона хвильку роздумувала, вiдтак кивнула: – Тодi ходiмо до хати.

Я слухняно пiшов за нею. В хатi було чисто прибрано, на столi стояла стара ваза з квiтами. Ми сiли до столу, i я виклав перед нею альбоми. Панi Реня не могла натiшитися, вона виймала свiтлини, обертала iх другим боком, голосно зачитувала. Тут я подумав, що не попередив, що мушу iх забрати назад, а вона може подумати, що я хочу iй вiддати.

Але, на щастя, вона все зрозумiла правильно, i коли переглянула, вiдсунула iх вiд себе.

– Свiт, який зник без слiду разом iз тими людьми, – у ii словах вчувалася гiркота, а в очах зблиснули сльози. – Я вас кавою пригощу. Ви менi таке свято зробили.

Вона пiшла до кухнi й хвильку бренькала начинням. Повернулася з двома горнятками, потiм принесла печиво i пляшку вишневого лiкеру, який сама й зготувала. Нарештi настала пора розпитати ii про вiллу.