Лютеція

Страждання для мене вiдiгравали роль кiтви, котра стримуе корабель на одному мiсцi й не дозволяе йому вiддатися волi хвиль, вони змушували дивитися на довкiлля примруженими очима з ноткою недовiри, вчили мене бути пильним i не захлинатися надто емоцiями, хоча я часто й захлинався ними, аби потiм картати себе за слабiсть. Я нiс свою недолю, мов прапор, твердо вiрячи, що доб’юся свого. І туди, куди я прямую, мене супроводжуватиме тiльки самотнiсть, i чекатиме теж вона, бо на шляху до зiрок нiколи не знайдеш товариства.

Я пишу не з приемностi, а з розпачу. Але для кого? Може, для птахiв, для тих, що спiвають i будуть спiвати вже пiсля нас, для тих, що щебечуть у садках дитинячих снiв. Там, удалинi, блимае тьмяне свiтло, що це за свiтло й що воно менi вiщуе, невiдомо, але я вперто рухаюся в тому напрямку. Цiлком можливо, що втраплю в якусь багнюку, але якщо не пiду, то все життя мене буде переслiдувати думка, що там моргала до мене моя зоря. А ще… ще в мене е розбите серце… десь я читав, що кожен письменник мусить мати розбите серце. І воно в мене теж е, розбите й не раз. Але я не шкодую, навпаки – вiдчуваю неймовiрну вдячнiсть тим, хто його розбивав, бо розбите серце – неймовiрний дар, який дае потужну наснагу, спонукае вилити своi смутки на папiр, компенсувати у творчостi всi життевi незгоди… Розбите серце – це Келих Грааля, який повертае сторицею влитi в нього кров i сльози, це скарбниця, з якоi можна черпати все життя, а серце без таемниць – порожня книжка. Тому плач, ридай, сумуй, страждай, а без цього все намарне, без болю нема саторi. І ось вони, розбивачки сердець, ось вони тут, передi мною в папцi, я iм дарую вiчнiсть iз вдячностi за iхнi вчинки, бо, заплющивши очi й уявивши собi, що мене чекало б, якби котрась iз них подарувала менi свое палке й вiрне кохання, я вiдчуваю глибоку полегкiсть. Доля мудро розставила все на моему шляху, навчила бути твердошкiрим i незворушним, делiкатно копаючи в дупу, коли я зволiкав, або стримуючи, коли надто кудись виривався. Бо кожна хвилина нашого життя мае своi особливi невiдкладнi потреби й бажання, якi приходять на змiну колишнiм, часто iх перекреслюють, змiтають, що й гадки по них не залишаеться, а ми простуемо далi, змагаючись з усе новими й новими бажаннями i потребами, щиро прагнемо здобути щось, а щойно, коли здобудемо, нарештi замислюемося, навiщо воно нам, i так без кiнця.