Лютеція

Обняв мене i каже: «Ну, ти й засранка! Як я тебе довго чекав!»

– Тобто ти знову не самотня?

– Та перестань, це ж суцiльна фiзiологiя. А так – я й далi самотня. Особливо в суботу й недiлю. Бо в нього сiм’я. А я балдiю коло телевiзора, обнявши подушки. – Раптом спохопилася: – Ти тiльки не подумай, що це натяк.

– На що?

– Та щоб ти до мене приперся розраджувати. Я просто не хочу тебе втрачати… – задумалась i уточнила: – Як друга.

Я обняв ii i цьомкнув у щiчку, вона вдячно усмiхнулася i тицьнула менi кулаком пiд ребра.

І мала рацiю – секс i дружба несумiснi, в певний момент обриваеться або одне, або друге. Те, що мiж нами було, не залишило жодних романтичних спогадiв. Один раз перед сном i вдруге вранцi, вперше на п’яну голову, а вдруге з бодуна, коли нема кращого лiку на бодун вiд любощiв. Просто двое молодих тiл зустрiлися в одному лiжку. Хiба це не достатня пiдстава, щоб притулитися?

– А чого той чудик тебе палестинкою назвав? – запитав я.

– Не знаю. Може, тому, що я тодi була чорна i кучерява.

– На головi теж?

– Іди, дурбецало! – ляснула вона мене по спинi.

– Не пригадую тебе чорною i кучерявою.

– А що ти взагалi пригадуеш?

– Сектор Газа мов зараз бачу.

Вона розсмiялася i вiдмахнулась вiд мене.

На перонi людей було мало, ми пройшли уздовж перону в один бiк i жодноi дiвчини не помiтили, та, щойно повертаючись, побачили бiля кiоску дiвчину, що пила газ-бульку. З того боку, з якого ми йшли, ii видно не було. Бiля нiг ii стояла валiза.

– Вона? – спитала мене Лiля. – Як ii звати?

І лише тут я раптом второпав, що Ромко не назвав ii iменi. Ми пiдiйшли, i я поцiкавився, чи вона часом не Ромка чекае. Дiвчина саме робила останнiй ковток i вiд несподiванки закашлялася, вийняла хустинку i витерла вуста. Лiля пiдморгнула менi – мовляв, класна тьолка. Вона й справдi була гарна. Ромко мае смак.

– Ромко не змiг приiхати, – сказав я. – Попросив нас, аби ми вас зустрiли.

– Та-а-ак? – здивувалася вона й затрiпотiла своiми довгими вiями, а ii вуста вiдкрилися на буквi О.

Я узяв ii валiзу, й ми рушили. – Куди ми йдем? – запитала вона.

– Поки що до мене. Ромко завтра приiде й забере вас.

– Куди?

– Ну, вам же ж треба десь жити пiд час вступних. Ви на який факультет вступаете?

– На романо-германську фiлологiю.

– Ну, нiчого собi! Не те що я, дурний, пiшов на украiнську. А то мiг би й дипломатом стати. Я забув вас познайомити: це Лiля.