Шляхи долі

Перед вiдплиттям я забiг в аптеку старого Мануеля Ікiто, фармацевта, у жилах якого текла iндiанська кров. Я не мiг говорити, але показав на горло й видав звук, подiбний на крик. Вiн почав позiхати. Через годину, згiдно з традицiями краiни, мене б обслужили. Я перехилився через прилавок, схопив його за горло й ще раз показав на свое. Вiн ще раз позiхнув, тодi потягнувся рукою до пляшечки з чорною рiдиною.

– Приймайте одну ложку кожнi двi години, – каже вiн.

Я кинув йому долар i помчав до пароплава.

Я причалив до гаванi Белiза на тринадцять секунд пiзнiше за яхту, на якiй були Анабела з Фергюсом. Вони пiдпивали на човнi до берега, коли мiй щойно спускали на воду. Я намагався пiдiгнати морякiв гребти швидше, але звуки завмирали в мене в горлянцi й так i не виривалися на свiт божий. Тодi я згадав про лiки старого Ікiто, дiстав пляшечку й зробив ковток.

Нашi човни досягли берега одночасно. Я пiшов прямо до Анабели та Фергюса. Їi погляд на мить зупинився на менi; тодi вона вiдвела очi, чуттевi та впевненi, до Фергюса.

Я знав, що не можу говорити, але був у вiдчаi. Моя остання надiя була в словах. Я не мiг стояти поряд iз Фергюсом i випробовувати долю порiвнянням iз його вродою. Мимоволi моя гортань i надгортанник спробували вiдтворити звуки, якi проектувала на них моя голова.

На мое превелике здивування i радiсть, слова вилилися чистими, розлогими, неповторно змодульованими, сповненими сили, експресii i довго стримуваними емоцiями.

– Сеньйорито Анабело, – кажу я, – можна з Вами пермовитися кiлькома словами вiч-на-вiч?

Ви, напевно, не хочете знати деталей нашоi розмови? Дякую. До мене повернулася моя красномовнiсть. Я повiв ii пiд кокосову пальму й заново наклав на неi свое вербальне заклинання.

– Джадсоне, – каже вона, – коли ти говориш до мене, я нiчого не чую – нiчого не бачу – на свiтi для мене бiльше немае нiкого й нiчого.

От i вся iсторiя. Анабела повернулася в Оратаму на пароплавi зi мною.

Не знаю, що сталося з Фергюсом, бiльше я про нього не чув i його не бачив. Анабела тепер мiсiс Джадсон Тейт. Не дуже я вас знудив своею iсторiею?

– Нi, – сказав я. – Менi завжди цiкаво провести психологiчне дослiдження. Людське серце – а жiноче особливо – прекрасний об’ект для роздумiв.

– Так i е, – сказав Джадсон Тейт. – Як i трахея з бронхами. І гортань. Ви колись вивчали трахею?

– Нiколи, – сказав я. – Але ваша розповiдь менi сподобалася.