Шляхи долі

Отже, мiстере, трьох днiв на новому господарствi менi вистачило сповна. Тiтка Меггi стала ще бiльш люблячою. Вона мене з очей не спускала. Але ось що я хочу вам сказати. Вона була скупердяйкою з Скупердяйвiлля, округ Скупердяйський. Вона встановила лiмiт – сiмдесят п’ять центiв на день. Ми самi готували в тiй кiмнатi. І от вже я, зi сукнями на тисячу доларiв, чарую над газовою плитою з одним пальником.

Як я вже казала. На третiй день я втекла з клiтки. Я бiльше не могла варити рагу з нирки за п’ятнадцять центiв у мереживнiй сукнi за сто п’ятдесят доларiв.

Тому я витягла найдешевше плаття з тих, що купила менi мiсiс Браун – я в ньому й зараз – непогано, як на сiмдесят п’ять доларiв, еге? Решту одягу я залишила у своеi сестри, у Бруклiнi.

– Мiсiс Браун, тiтко Меггi, – кажу я iй, – я збираюся трохи розiм’яти ноги, залишаючи це помешкання так далеко позаду, як тiльки можливо. Грошi для мене не головне, – кажу я, – але е речi, яких я не потерплю. Я могла б стерпiти монстра, про якого колись читала, що вбивае то льодом, то полум’ям.

Але боягуза я не потерплю, – кажу я. Кажуть, ви маете сорок мiльйонiв доларiв – що ж, менше iх не стане. А ви менi тiльки починали подобатися, – кажу я.

Тут колишня тiтка Меггi розридалася. Запропонувала менi перебратися в дорогу кiмнату з плитою на два пальники та водою з крана.

– Я стiльки грошей потратила, дитино, – каже вона. – Треба тепер трохи економити. Ти – найгарнiше створiння з усiх, якi я бачила, – каже вона, – i не хочу, щоб ти мене покинула.

– Але ж ви мене бачите тут, перед собою? Я пiшла просто в «Акрополiс» i попросилася назад на роботу, i мене взяли. Як, ви кажете, вам пишеться? Я знаю, ви вiдстаете, бо я вам не друкувала. Ви iлюструете своi твори? О, до речi, не знаете газетного художника – о, замовкнiть! Знаю, я вже питала. Цiкаво, у якiй вiн працюе газетi. Смiшно подумати, але я чомусь вирiшила, що вiн думае не про грошi, якi я мала отримати вiд староi Меггi Браун.

Якби ж я знала якихось редакторiв газет…

Вiд входу почулися кроки. Іда Бейтс побачила, хто там, через свiй боковий гребiнець. Я зауважив, як вона, ця статуя, зашарiлася, – диво. Яке бачив тiльки я i Пiгмалiон.

– Ви менi пробачите, – сказала вона менi – чарiвна прохачка. – Це… це мiстер Летроп. Цiкаво, чи то дiйсно не через грошi… цiкаво, чи вiн все-таки…

Звичайно, мене запросили на весiлля. Пiсля церемонii я вiдтягнув Летрора вбiк.