Шляхи долі

Вони запалали з неприемним звуком.

– Пiсня ворона! – сказав поет.

Вiн пiшов на горище й зачинився там. У селi стояла тиша, тому багато людей чiтко почули рев пiстоля. Вони кинулися на звук i побачили, що зi сходiв стелиться дим.

Чоловiки поклали тiло поета на лiжко, незграбно прикриваючи пошматоване пiр’я бiдного чорного ворона. Жiнки торохтiли, як iм його шкода. Хтось побiг розказати Івон.

Мосье Папiно, чий нiс привiв його туди одним iз перших, пiдняв зброю i пробiгся знаючим i спiвчутливим водночас поглядом по срiбному гравiруваннi.

– Герб – пояснив вiнкюре, – мосье маркiза де Бупарiтса.

ХРАНИТЕЛЬ ЛИЦАРСЬКОЇ ЧЕСТІ

Не останньою людиною в банку Веймаут був дядько Бушрод. Шiстдесят рокiв дядько Бушрод служив дому Веймаут вiрою i правдою в ролi робiтника, довiреноi особи та друга. Зовнi дядько Бушролд був темним у тон банкiвських меблiв з червоного дерева; душа ж його була бiла, як чистi сторiнки банкiвських бухгалтерських книг. Незмiрно приемним було б таке порiвняння для дядька Бушродi; бо для нього единим iнститутом, вартим уваги, був банк Веймаут, в якому вiн був чимось середнiм мiж швейцаром i генералiсимусом.

Веймаут мрiйливо розташувався в тiнi пагорбiв на краю Пiвденноi долини. У Веймаутвiллi було три банки. Два з них – цiлком безнадiйнi, запущенi установи, яким бракувало респектабельностi та престижу Веймаута. Третiй був банк, очолюваний Веймаутами – i дядьком Бушродом. У старому веймаутському маетку – маетку з червоноi цегли, iз бiлою галереею, перший справа, коли будете заходити в мiсто з боку затоки Едлер – жили мiстер Роберт Веймаут (президент банку), його овдовiла донька, мiсiс Весi – усi називали ii «мiс Леттi» – i ii двое дiтей, Нен i Гай.

Там же ж, у хатинi на територii маетку, мешкав дядько Бушрод i тiтка Мелiндi, його дружина. Мiстер Вiльям Веймаут (касир банку) жив у витонченому сучасному будинку на центральнiй вулицi.

Мiстер Роберт був крупним, огрядним чоловiком шiстдесяти двох рокiв, круглолицим, iз довгим сивим волоссям i полум’яними блакитними очима.

Вiн мав запальну вдачу, був добрим, щедрим, усмiхався парубоцькою усмiшкою i розмовляв грiзним голосом куди бiльш грiзним за його слова. Мiстер Вiльям був м’якшою людиною, вишуканий у манерах та занурений у бiзнес. Веймаути були першою родиною на Веймаутвiллi, i всi ставилися до них зi заслуженою повагою.

Дядько Бушрод був у банку довiреним швейцаром, посланцем, васалом й охоронцем.