Стук у браму

У мене втомилися ноги, i я вже готовий був у всякому разi пiти додому i лягти в лiжко, як раптом у мене виник сумнiв, чи треба, йдучи геть, прощатися зi своiм знайомим чи нi. Але я був занадто боязкий, щоб пiти не попрощавшись, i занадто слабкий, щоб попрощатися голосно, тож я знову зупинився, сперся на будинкову стiну, освiтлену мiсяцем, i почекав.

Мiй знайомий пiдiйшов бадьорим кроком i був, мабуть, певною мiрою стурбований. Вiн заметушився, заклiпав очима, розпростер руки, рiзко скинув голову в мiй бiк, бажаючи, здавалося, всiм цим показати, що здатен гiдно оцiнити жарт, який я утнув тут для його розваги.

Я був безпорадний i тихо сказав:

– Сьогоднi веселий вечiр.

При цьому я видав вимучений смiшок. Вiн вiдказав:

– Так, а ви бачили, як i покоiвка поцiлувала мене?

Я не мiг говорити, бо в моему горлi було повно слiз, тому я спробував висурмити, наче поштовий рiжок, щоб не залишатися нiмим.

Вiн спершу заткнув вуха, потiм, люб’язно дякуючи, потиснув менi праву руку. Та, напевно, виявилася на дотик холодною, бо вiн одразу вiдпустив ii i сказав:

– У вас холоднюща рука, губи покоiвки були теплiшi, авжеж.

Я тямуще кивнув головою. Благаючи Господа дати менi стiйкiсть, я сказав:

– Так, правда ваша, ми пiдемо додому, вже пiзно, а завтра вранцi менi йти на службу; уявiть собi, можна i там поспати, але це не годиться. Ви маете рацiю, пiдемо додому.

При цьому я подав йому руку, немов справу було остаточно вирiшено. Але вiн з посмiшкою пiдхопив мою манеру висловлюватися:

– Так, ви маете рацiю, таку нiч не можна проспати в лiжку.

Уявiть собi, скiльки щасливих думок душиш ковдрою, коли спиш один у своему лiжку, i скiльки нещасних снiв зiгрiваеш нею.

І, радiючи з цього натхнення, вiн iз силою схопив мене за пiджак на грудях – вище вiн не дiставав – i з запалом трусонув мене; потiм заплющив очi i довiрливо сказав:

– Знаете, який ви? Ви смiшний.

При цьому вiн пiшов далi, а я пiшов за ним, не помiтивши того, бо мене цiкавила його думка.

Спершу мене це потiшило, бо як би показувало, що вiн прозирае в менi щось таке, чого в менi хоч i не було, але воно пiдносило мене в його очах тим, що вiн це прозирав.

Таке ставлення мене щасливило. Я був радий, що не пiшов додому, i мiй знайомий набув для мене неабиякоi ваги, адже вiн надавав менi перед людьми цiннiсть, яку я отримував вiд нього без будь-яких моiх зусиль! Я дивився на мого знайомого ласкавими очима. Подумки я захищав його вiд небезпек, надто вiд суперникiв i ревнивцiв.