Стук у браму

Нещастя, до якого в моему середовищi звикли, мене не пощадило, що мое оточення i я з задоволенням бачили, i це загальне щастя не змусило себе чекати, i я сам iнколи говорив про нього у вузькому колi. Що ж, я ще жодного разу не був справдi закоханий. Часом я жалкував про це, не користувався цим виразом, коли вiн бував менi потрiбен. Тепер я мушу сказати: так, я закоханий i, напевно, збуджений вiд закоханостi. Коханець я полум’яний, якого бажають собi дiвчата. Але чи мiг я забути, що саме цей колишнiй недолiк повертав моi зв’язки виключно на веселий, надто веселий лад?

– Заспокойтеся, – сказав я спiвчутливо i думаючи тiльки про себе.

 – Ваша-бо кохана, як я чув, красуня.

– Авжеж, вона красуня. Коли я сидiв поруч з нею, я тiльки й думав: «Який ризик… а я такий смiливий… вирушаю в плавання… галонами п’ю вино». Але коли вона смiеться, вона не показуе зубки, як того чекаеш, а видно тiльки темний, вузький, зiгнутий отвiр рота. В цьому е щось хитре i баб’яче, хоча вона вiдкидае назад голову, коли смiеться.

– Не можу цього заперечувати, – сказав я, зiтхнувши, – напевно, я теж бачив це, бо це повинно впадати у вiчi. Але рiч не тiльки в цьому. Що таке взагалi дiвоча краса! Часто, коли я бачу сукню зi всiлякими воланами, рюшечками i торочками, якi гарнi на красивому тiлi, я думаю, що вони недовго збережуться такими, а зморщаться так, що вже не розгледиш, i покриються курявою, вiд якоi оздоблення вже не вiдчистиш, i що нiхто не захоче бути таким смiшним i жалюгiдним, щоб щодня надягати вранцi i знiмати ввечерi одну й ту ж таки дорогоцiнну сукню.

Втiм, я бачу дiвчат, якi за всiеi iхньоi вроди, при всiх iхнiх чарiвних м’язах i кiсточках, i тугiй шкiрi, i масi тонкого волосся, щодня все-таки з’являються в одному i тому ж даному природою маскарадному костюмi i, дивлячись у свое дзеркало, кладуть в своi однi й тi ж долонi завжди одне i те ж обличчя. Лише iнодi вечорами, коли вони пiзно повертаються з якого-небудь свята, воно здаеться iм у дзеркалi зношеним, опухлим, запорошеним, усiма вже баченим i не придатним уже на те, щоб його вдягнути.

– Однак дорогою я часто запитував вас, чи вважаете ви цю дiвчину гарною, а ви кожен раз вiдверталися, не вiдповiдаючи. Скажiть, ви намишляете щось недобре? Чому ви мене не втiшите?

Я встромив ступнi в тiнь i люб’язно сказав:

– Вас не треба втiшати. Вас же кохають.

При цьому я, щоб не застудитися, притиснув до рота свiй носовичок з вiзерунком iз синього винограду.