Стук у браму

Тут п’яний пiдняв брови так, що мiж ними й очима виникло сяйво, i з паузами повiдомив:

– Ось, розумiете, яке дiло… мене, розумiете, забирае на сон, тому я пiду спати… У мене, розумiете, е зять на Вацлавськiй площi… туди я i пiду, тому що там я живу, тому що там у мене е лiжко… зараз я пiду… я тiльки, розумiете, не пам’ятаю, як його звуть i де вiн живе… менi здаеться, я це забув… Але це нiчого, адже я навiть не пам’ятаю, чи е у мене взагалi зять… Тепер, розумiете, пiду… Думаете, я знайду його?

На це я вiдповiв без роздумiв:

– Без сумнiву.

Але ви з чужих краiв, i вашi слуги, бува, не з вами. Дозвольте менi проводити вас.

Вiн не вiдповiв. Я жестом запропонував йому взяти мене пiд руку.

г) Продовження розмови мiж товстуном i богомiльником

А я вже деякий час намагався пiдбадьоритись. Я розтирав свое тiло i казав собi: «Час тобi щось сказати. Ти ж уже знiяковiв. Ти вiдчуваеш себе пригнiчено? Почекай! Тобi ж знайомi такi становища. Подумай не поспiшаючи! Твое оточення теж почекае.

Усе як в гостях минулого тижня.

Хтось щось читае по списаному звiдкись тексту. Одну сторiнку я сам списав на його прохання. Прочитавши пiдпис пiд сторiнками, що iх вiн написав, я лякаюся. Це нi в тин нi в ворота.

Люди схиляються над цим з трьох бокiв столу. Я, плачучи, клянусь, що це не мiй пiдпис.

Але чим це схоже на сьогоднiшне? Адже тiльки вiд тебе залежить, щоб нав’язалася цiлеспрямована розмова. Усе мирно. Напружся, мiй голубе!.. Ти ж знайдеш якусь вiдмовку… Ти можеш сказати: «Мене хилить на сон.

У мене болить голова. Прощавайте». Швидше, швидше ж. Нагадай про себе!.. Що таке? Знову суцiльнi перешкоди? Що ти згадуеш?.. Я згадую високорiвню, яка пiднiмалася до великого неба, як щит Землi. Я побачив ii з гори i вже ладен був ii перетнути. Я заспiвав».

Моi губи були сухi й не слухалися мене, коли я сказав:

– Хiба не можна жити по-iншому?

– Нi, – сказав вiн з питанням, з посмiшкою.

– Але чому ви вечорами молитеся в церквi? – запитав я тодi, i мiж мною i ним зникло усе, що я досi як увi снi пiдпирав.

– Нi, навiщо нам про це говорити. Вечорами нiхто, якщо вiн живе один, не несе вiдповiдальностi. Боiшся багато чого. Що, можливо, зникне тiлеснiсть, що люди справдi такi, якими вони здаються в сутiнках, що не можна вийти без цiпка, що треба, можливо, пiти до церкви i голосно молитися, щоб на тебе дивилися i ти знайшов тiло.

Що вiн так говорив, а потiм замовк, то я вийняв з кишенi свою червону хустку i заплакав згорбившись.