Стук у браму

Чому ти вже не так зарозумiлий, коли я називаю тебе «паперовий лiхтар дивного кольору»? І чому ти майже вiдступаеш, коли я називаю тебе «Марiiнською колоною», i я вже не впiзнаю твоеi загрозливоi пози, Марiiнська колоно, коли називаю тебе «Мiсяць, який свiтить жовтим свiтлом»?

Здаеться, i справдi, вам не на користь, коли про вас розмiрковують, у вас зменшуються хоробрiсть i здоров’я.

Боже, як же це, напевно, корисно, якщо, метикуючи, вчишся у п’яного!

Чом усе стихло? Менi здаеться, ущух вiтер. І будиночки, якi часто котять по площi на колiщатках, стоять як укопанi… Тихо… тихо… геть не видно тiеi тонкоi чорноi риси, що зазвичай вiдокремлюе iх вiд землi».

І я побiг. Я тричi оббiг без перешкод велику площу i, оскiльки не зустрiв жодного п’янички, побiг, не втрачаючи швидкостi й не вiдчуваючи напруги, до Карповоi вулицi. Моя тiнь, часто менша мене, бiгла поруч зi мною по стiнi, немов в улоговинi мiж будинками i тротуаром.

Пробiгаючи повз будинок пожежноi команди, я почув з боку малого кiльця шум i, коли звернув туди, побачив бiля грат фонтана п’яного, який стояв, розвiвши руки в сторони, i топтав землю ногами в дерев’яних черевиках.

Я спершу зупинився, щоб вiдсапатися, потiм пiдiйшов до нього, зняв з голови цилiндр i рекомендувався:

– Добрий вечiр, нiжний шляхтичу, менi двадцять три роки, але у мене немае iменi. Ви ж, звичайно, прибули з вражаючим, навiть спiвучим iм’ям з цього великого мiста Парижа. Вас оповивае запах непутящого двору Францii.

Ви, звичайно, бачили своiми пiдведеними очима тих великих дам, якi, iронiчно повернувшись в осинiй талii, вже стоять на високiй i свiтлiй терасi, тодi як кiнець iхнього розстеленого по сходах розписного шлейфу ще лежить на пiску саду.

Чи не правда, що по рiвномiрно розставлених жердинах деруться вгору слуги в сiрих, зухвало скроених фраках i бiлих штанях, обвиваючи ногами жердину, а тулуб часто вiдкидаючи назад i вбiк, бо ж iм слiд пiдняти за товстi мотузки з землi i натягнути нагорi величезнi сiрi полотнища, адже велика дама побажала туманного ранку.

Оскiльки вiн вiдригнув, я майже злякано запитав:

– Це ж правда, пане, ви з’явилися сюди з нашого Парижа, з бурхливого Парижа, з цiеi романтичноi бурi з градом?

Коли вiн знову вiдригнув, я знiяковiло сказав:

– Я знаю, менi випала велика честь.

І, застiбаючи пальто швидкими пальцями, я заговорив палко i боязко:

– Я знаю, ви вважаете, що менi не варто вiдповiдати, але мене чекало б жалюгiдне життя, якби я не запитав вас сьогоднi.