Стук у браму

Я обережно схилився до його вуха, щоб вiн тiльки не злякався, i тихо сказав пiд мелодiю п’еси:

– Будьте такi ласкавi, вельмишановний пане, пустiть тепер пограти мене, бо я збираюся бути щасливим.

Що вiн не слухав мене, то я постояв деякий час, збентежений, а потiм, притлумлюючи свою сором’язливiсть, взявся ходити вiд одного гостя до iншого i ненароком казав:

– Сьогоднi я гратиму на пiанiно. Так.

Усi, здавалося, знали, що я не вмiю грати, але люб’язно смiялися з приводу цього приемного вторгнення в iхнi розмови.

Але геть уважнi стали вони лише тодi, коли я дуже голосно сказав пiанiсту:

– Будьте такi ласкавi, вельмишановний пане, пустiть тепер пограти мене. Я, розумiете, маю намiр бути щасливим. Йдеться про якийсь трiумф.

Пiанiст хоч i прислухався, але не покинув своеi коричневоi лавочки, так, здавалося, i не розумiв мене. Вiн зiтхнув i закрив обличчя своiми довгими пальцями.

Я вже поспiвчував йому i хотiв було пiдбадьорити його, щоб вiн продовжив гру, коли пiдiйшла господиня з групою гостей.

– Це смiшна затiя, – сказали вони i голосно засмiялися, наче я хотiв зробити щось протиприродне.

Дiвчина теж пiдiйшла, презирливо глянула на мене i сказала:

– Будь ласка, панi, дозвольте йому пограти. Вiн, можливо, хоче якось розважити нас. Це похвально. Будь ласка, панi.

Усi голосно зрадiли, явно, як i я, вважаючи, що це говориться iронiчно. Тiльки пiанiст мовчав. Вiн сидiв з опущеною головою i водив указiвним пальцем лiвоi руки по дереву ослiнчика, немов малюючи на пiску.

Я затремтiв i, щоб приховати це, застромив руки в кишенi штанiв, i говорити чiтко я не мiг, бо все мое обличчя готове було заплакати. Тому я повинен був вибирати слова так, щоб думка, що я готовий заплакати, здалася слухачам смiшною.

– Панi, – сказав я, – я повинен зараз пограти, бо…

Забувши причину, я раптово сiв за пiанiно. Тут я знову зрозумiв свое становище. Пiанiст встав i делiкатно переступив через ослiнчик, бо я загородив йому дорогу.

– Погасiть, будь ласка, свiтло, я можу грати тiльки в темрявi.

Я випростався.

Тут два пани взялися за ослiнчик i понесли мене геть вiд пiанiно до обiднього столу, насвистуючи якусь пiсеньку i трохи хитаючи мене.

Усi дивилися схвально, а панночка сказала:

– Бачите, панi, вiн непогано зiграв. Я це знала. А ви так боялися.

Я зрозумiв i подякував поклоном, який у мене вийшов нiвроку.

Менi налили лимонаду, i якась панянка з червоними губами поiла мене зi склянки.