Стук у браму

Коли вiд вiтру спирае подих, вони зупиняються, перекидаються кiлькома словами i кланяються на знак вiтання, а коли вiтер здiймаеться знову, вони не можуть чинити опiр йому i всi одночасно пiднiмають ноги. Хоч iм i доводиться притримувати своi капелюхи, очi iхнi дивляться весело, немов погода стоiть лагiдна. Тiльки менi страшно». Протестуючи проти такого порозумiння зi мною, я сказав:

– Історiю, яку ви ранiше розповiли менi про свою матiр i жiнку в саду, менi геть не видаеться цiкавою. Я не тiльки чув i спостерiгав безлiч подiбних iсторiй, у деяких я навiть брав участь.

Це ж рiч звичайнiсiнька. Думаете, коли б я був на балконi, я не мiг би сказати того ж, а з саду вiдповiсти так само? Найпростiший випадок!

Коли я сказав це, вiн здався дуже щасливим. Вiн сказав, що я гарно вбраний i йому дуже подобаеться моя краватка. І яка у мене нiжна шкiра! І що зiзнання стають особливо зрозумiлi, коли iх спростовують.

в) Історiя богомiльника

Потiм вiн сiв поруч зi мною, бо я злякався, я поступився йому мiсцем, схиливши голову вбiк.

Проте вiд мене не вислизнуло, що i вiн сидiв у якомусь замiшаннi, весь час намагався триматися на невеликiй вiдстанi вiд мене i говорив на превелику силу:

– Якi днi я проводжу! Вчора ввечерi я був у гостях. Я тiльки вклонився при газовому свiтлi панночцi зi словами:

«Їй-бо, я радий, що кладеться вже на зиму», – тiльки я вклонився з цими словами, як раптом, на превеликий жаль собi, зауважив, що вибив праве стегно. Та й скiпиця[4 - Колiнна чашка.] теж трохи розширилася.

Тому я сiв i сказав – адже я завжди намагаюся зберегти зв’язок мiж своiми фразами: «Бо взимку живеться багато простiше, легше триматися як слiд, не треба так напружуватися через своi слова. Правда ж, мила панянко? Сподiваюся, я маю рацiю у цьому питаннi». При цьому права моя нога завдавала менi багато неприемностей. Бо спершу здавалося, що вона зовсiм розпалася на частини, i лише поступово, шляхом стискань i цiлеспрямованих зсувiв, я бiльш-менш довiв ii до ладу.

Тут я почув, як дiвчина, яка зi спiвчуття теж сiла, тихо каже:

– Нi, ви менi зовсiм не iмпонуете, бо…

– Стривайте, – сказав я задоволено i з надiею, – ви не повиннi, мила панянко, витрачати i п’яти хвилин на те, щоб говорити зi мною.

Їжте мiж словами, прошу вас.

Я простягнув руку, взяв пишне гроно винограду, що звисало з чашi, пiднесеноi бронзовим янголятком, потримав його в повiтрi, потiм поклав на тарiлочку з синьою облямiвкою i не без витонченостi подав дiвчинi.