Стук у браму

– Ця мiсцевiсть заважае менi думати, – сказав вiн тихо, – через неi моi мiркування гойдаються, наче ланцюговi мости пiд час божевiльного перебiгу. Вона гарна i тому хоче, щоб на неi дивилися.

Я заплющую очi i кажу: ти, зелена горо бiля рiчки, ти, у якiй проти води е перекотисте камiння, ти красива.

Але вона незадоволена, вона хоче, щоб я розплющив очi i дивився на неi.

А якщо я з заплющеними очима скажу: горо, я тебе не люблю, бо ти нагадуеш менi хмари, вечiрнi зорi i високе небо, а це речi, якi змушують мене мало не плакати, бо iх не досягти тому, кого носять на маленьких ношах.

Але ця промова залишить ii такою ж байдужою, як попередня, якщо я не говоритиму з розплющеними очима. Інакше вона не буде задоволена.

А хiба ми не повиннi продовжувати ii прихильнiсть до нас, щоб узагалi зберегти ii, ту, яка плекае таку химерну пристрасть до кашi наших мiзкiв? Вона обвалить на мене своi зубчастi тiнi, вона мовчки виставить передi мною жахливо голi стiни, i моi носii спiткнуться об камiння на дорозi.

Але не тiльки гора така пихата, така настирлива i така потiм мстива, таке ж i все iнше. Тому я повинен, округливши очi – о, iм боляче, – раз по раз повторювати:

«Так, горо, ти прекрасна, i мене тiшать лiси на твоему захiдному схилi… І тобою, квiтко, я теж задоволений, i твiй рожевий колiр веселить менi душу… Ти, траво на луках, вже висока i потужна i даруеш прохолоду… І ти, дивовижний чагарнику, який штрикаеться так несподiвано, що нашi думки вiдразу розсiюються.

Голосно вимовивши десять разiв цю хвалебну промову, що супроводжувалася смиренними рухами його тулуба, вiн опустив голову i, заплющивши очi, сказав:

– А тепер я прошу вас – горо, квiтко, траво, чагарнику й рiчко, – дайте менi трохи мiсця, щоб я мiг дихати.

Тут дiйшло до хапливого пересування навколишнiх гiр, якi посунулися за габу туману. Алеi хоч i залишилися на мiсцi, сяк-так зберiгаючи ширину дороги, але завчасно розпливлися: на небi перед сонцем стояла волога хмара з ледь просвiчуваними краями, в тiнi якоi мiсцевiсть опускалась, а всi предмети втрачали своi прекраснi обриси.

Кроки носiiв долинули до мого берега, проте в темному чотирикутнику iхнiх облич я нiчого не мiг розрiзнити точнiше.