Фауст

Коли б дались менi могутнi крила,

Летiв би я за сонцем повсякчас,

Глядiв би я на свiт просторий

У променистiм сповиттi,

На тихi падоли, на жеврiючi гори,

На срiбернi струмки i рiки золотi…

Нi дикi урвища, нi темрявi iзвори

Мене б у льотi не могли спинить,

І ось уже внизу лелiе море,

Ваблива, лагiдна блакить…

Не видно вже Божистого свiтила,

А мрiя знов у серцi заяснiла:

За ним, за ним летiти дню навстрiч,

Лишаючи позаду себе нiч,

Над мною – небо, пiдi мною – хвилi…

Це мрiя, сон, а день уже погас…

Чому лиш дух крилатий в нас,

Але тiлесно ми безкрилi?

Та хто не марив, хто не снив

Злетiли високо-високо,

Почувши жайворонка спiв,

Що його не догляне око,

Побачивши, як од землi

Орел шугае попiд тучi,

Як понад море й гори-кручi

Летять додому журавлi?!

Вагнер

І я, було, частенько химерую,

Але в таких дурницях не смакую.

Набриднуть швидко всi поля й лiси;

Пташинi крила – то менi до лиха;

Книжки, книжки читати – от де втiха,

Немае в свiтi кращоi краси!

Вони скрашають вечори зимою

І зогрiвають серце i думки,

А розгорну пергаменти шумкi —

То й небо те, здаеться, тут, зi мною.

Фауст

Тобi одна знайома путь,

А я – стою на роздорiжжi…

У мене в грудях двi душi живуть,

Мiж себе вкрай не схожi – i ворожi.

Одна впилась жаждиво в свiт земний

І розкошуе з ним в любовнiй млостi,

А друга рветься в тузi огневiй

У неба рiднi високостi.

О духи, духи, ви ж тут е,

Ширяете мiж небом i землею,

Зiйдiть до мене й силою своею

Змiнiть, змiнiть життя мое!

Коли б плаща чарiвного я мав,

Щоб вiн мене понiс у свiт незнаний,

То я б його, щасливець незрiвнянний,

І за царську порфiру не вiддав.

Вагнер

Не викликай тих духiв навiсних,

Що в маревi над нами в'ються роем:

Даремно людям ждать добра вiд них,

Вони приносять звiдусюди зло iм.

Із пiвночi кусливi духи йдуть,

І зуби, й язики у них гостреннi,

Зi сходу сонця нам вони засуху шлють,

Сухотами згризаючи легенi,

Із пiвдня, iз розпечених пустинь

Спекотою палючою дiймають,

Із заходу не прохолодну тiнь,

А зливу, як потоп, на ниви насилають.