Бодай Будка

Що саме в них таке незвичайне, що так бере на гачок i не вiдпускае? Мiцнi сухi постави, своерiдний овал облич, щось особливе в рисах i – яснi очi. Так, зрозумiв Родзай, якiсь особливо яснi очi – прозорi, але не склянi… Подiбнi на сивi та зеленi, а деколи карi коштовнi каменi, пiдземнi зорi… Коли пан Родзай наблизився, клейноди очей засвiтилися до нього.

За десять хвилин все було скiнчено.

Павол Сергуц промовчав, а Максим Панасюк зi злiстю вiдповiв:

– Що я iй дам? Серпа в руки дам, – вiн потряс серпом, який гострив пiд час розмови, – та граблi дам.

Оце iй буде по руцi. А всi тi освiти-пересвiти – це панськi цацки, – вiн пiдвiвся та, не озираючись, попрямував на поле.

Це було знаком для останнiх. Заворушилися, завставали. Пан Родзай обернувся до тих, за ради кого приходив – до Марii та Пелажки. Двi дiвчинки на межi юнацтва, двi тонконогi i великорукi тайни, два зеренця на чиiйсь долонi, вони дивилися на нього, улещенi неочiкуваними словами та похвалами пана вчителя, i яснi очi iх свiтилися очiкуванням майбутньоi радостi.

Восени Павол вiдправив свою Марiю вчитися до Бреста, а Пелажка залишилася вдома.

…В половi на дванадцяту я закрила ноутбук i вийшла надвiр. Рейки бiля дому озивалися характерними трiсками – раз, другий; то десь за краем землi, може, ще в Дуричах чи Страдчi направлявся на Брест нiчний дизель. За якийсь час на обрii, де двi рейки сходяться в одну цятку, трохи над нею засiяла огниста зiрка потужного прожектора; стала рости хвостатою кометою, хвостом наперед; почав доноситися шум дизеля та грюкiт колiс, голубова нiч згустилася вздовж колiю вiд свiтла комети – i ось за десять метрiв вiд мене, потрясаючi землю i скло в шибах веранди, спокiйно, згiдно з недочiпальним розкладом, простукотiв дизель.

Череда сiяючих електричним свiтлом вiкон, в яких бачнi люди – геть немнiжко, останнiй вагон – i земля вспокоiлась. Пройшов нiчний поiзд, як давно, як завжди – тепер треба спати. Дай Бог доброi нiченьки, мирно лягати, раненько встати.

«До вiлли Будка, урочища Лисячий Хвiст»

Я прочнулася до дня, коли сонце ще тiльки-тiльки пiдбиралося до обрiю з нижньоi частини нашоi планети, та вийшла на двiр. Ясний лiтнiй жемчужний холод як подарунок. Рясна роса на травi – значить, дощу не буде. Потягнутися, повно вдихнути чисте прохолодне повiтря, вiдчути свое здоров’я та безмежжя всесвiту, заповненого пташиними голосами, магнiтними полями, атомами та безлiччю iнших цiкавих речей… Це щастя.