Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

З гурту хлопцiв до мене пильно приглядався юнак з татарським чи то циганським обличчям; це, мабуть, той, подумав я, котрий – коли Денисюк представляв мене студентам – хмиркнув зневажливо: «Іваничук написав „Прут несе кригу“ i „На краю ночi“, то, може, скажете, що ви той Іваничук?» Менi лестило те, що студенти обрали вже мене своiм лiтературним кумиром, i я не образився: тепер хлопець не знав, видно, як загладити свiй нетакт, а познайомитися зi мною ближче явно хотiв, та не встиг. Мене взяли попiдруч двi красунi i повели на сiнокоси – були це Жанна Храмова i Таня Кобржицька; ми до свiтанку блукали левадами й царинками, доночовували пiд копицею, i можете уявити собi мiй стан, коли iх було двi, а я один, i жодна з них i в думцi не мала, щоб заснути.

З тим студентом я познайомився пiзнiше на лiтературному вечорi в Полiтехнiчному iнститутi. Був це Роман Кудлик. Вiн прозрiвав тодi, нещадно зривав з очей комсомольську полуду й iдеалiзував Хрущова. «Лiкував мене лiкар у двобортному костюмi», – писав вiн в одному вiршi, але й цих iлюзiй Роман швидко позбувся пiд впливом Богдана Гориня i, певне, моiм: Кудлик викристалiзовувався в непоступливого протестанта проти комунiстичноi фальшi i таким залишився й досi – мовчазним, сердитим юнаком, якому нинi вже, слава Богу, за п’ятдесят.

Ми стали побратимами, i було нас два.

Не знаю, як зараз спiлкуеться творча молодь, а тодi ми, формально належачи до офiцiйних спiлок, гуртувалися, як це було в двадцятих роках, у творчi асоцiацii за смаками й поглядами, i не було такого поета чи прозаiка, який би не спiлкувався з художниками i акторами, композиторами i молодими вченими.

Ми збиралися, звiсно, в художнiх майстернях – у скульптора Еммануiла Миська i подружжя – скульптора Теодозii Бриж та графiка Євгена Безнiска. На цi «бiмбери» приходили актори Богдан Анткiв, Федiр Стригун, Богдан Ступка, Юрко Брилинський, Володимир Глухий, письменники Роман Кудлик, Микола Петренко, Дмитро Герасимчук, художники Іван Остафiйчук, Володимир Патик, Любомир Медвiдь, вiдвiдували цi вечори зовсiм не знайомi нам прихильники мистецтв, серед яких були й стукачi; цi майже пiдпiльнi зустрiчi ставали для всiх нас i для мене високою, хоч дещо хаотичною, школою пiзнання новiтнiх напрямкiв у мистецтвi й поезii, i я навiть не уявляю, яким я став би письменником, якби – затятий послiдовник традицiоналiзму – залишився поза цiею компанiею, у Щирцi.

Партiйнi бонзи забили тривогу.