Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Богдану Хому, з якою нашi стосунки стали товариськими, я познайомив з моiм знаменитим другом, i вона скоро стала його дружиною. Сподобалася була менi Галя Леонченко – дуже освiчена дiвчина, яка прагнула стати новелiсткою, але нею не стала, була вона, як i багато дiвчат, закохана в Дмитра Павличка, i для мене в ii серцi мiсця не було; розлучаючись з нею, я запросив ii до себе на Новий 2000 рiк, вона радо прийняла запрошення, але не дожила, бiдна, i менi ii дуже шкода. Справжнiм i воiстину нещасливим коханням була в мене Валя Бедюк – розкiшна дiвчина з русявою довгою косою, i я сам не знаю, чому ми не зiйшлися, адже симпатизували одне одному.

Я щасливо закiнчив унiверситет, втiшився дебютом у журналi «Жовтень», теж щасливо, як виявилося потiм, одружився з учителькою, яка працювала в Трачi i мешкала в моеi мами, Софiею Денегою, родом з Войнилова, i ми обое почали працювати в мiстечку Щирець на Львiвщинi учителями тамтешньоi середньоi школи.

З цього часу розпочалася моя професiйна лiтературна праця.

9

За свое життя я лише тричi змiнив мiсце роботи: п’ять рокiв учителював, два ось уже роки працюю у Постiйнiй комiсii Верховноi Ради Украiни з питань культури, а мiж тим – цiлих двадцять сiм лiт – обiймав посаду завiдуючого вiддiлом прози в редакцii журналу «Жовтень» (нинi – «Дзвiн»).

І якщо за цей спорий вiдрiзок часу менi пощастило знайти, пiдтримати, окрилити щонайменше сотню молодих прозаiкiв i вдесятеро бiльше тихих i войовничих графоманiв вiдтiснити вiд лiтератури, то в цьому велика заслуга першого мого метра Григорiя Тютюнника, який проскакав по украiнському лiтературному видноколi на баскому огирi, достоту як його родич генеральний хорунжий армii УНР Юрко Тютюнник у свiй час – бойовими шляхами; схарапудив i вбоки розiгнав гнилу мерву на дзеркалi украiнськоi мистецькоi старицi, учинив у замшiлiй течii могутнiй вир i сам канув у нього, наздогнаний нiмецьким осколком, який давно носив пiд серцем, i другий з тютюнникiвського роду пiдтвердив прокляття, яке над ним висiло: найстаршого Юрка поцiлила в потилицю бiльшовицька куля, наймолодшому ж, Григоровi, своi збiльшовиченi недоноски зсукали петлю, – всi три Тютюнники загинули на п’ятому десятку життя, залишивши в серцях людей нестертий слiд i нестерпний бiль.