Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Чи ж не з цими природними людськими якостями майже вiсiм десятилiть так нещадно змагався червоним вогнем i брехливим словом бiльшовизм, залишаючи за собою моторошнi цвинтарища у Бикiвнi, пiд Вiнницею, в Дем’яновому Лазу, в Дрогобичi, у кожному мiстi, мiстечку i селi, а найспустошливiшi – в людських душах. Яка ж трагедiя спостигла нашу нацiю, коли ми нинi задумислюемося над тим – проголосуе чи не проголосуе украiнський народ за Украiну, коли вiдомий украiнський поет на чужинецькому найвищому форумi заявляе свiй протест проти суверенностi власноi держави!

Не дивуюся патологiчним шовiнiстам типу народних депутатiв Терехова, Багрова, Корнеева: iм страшно залишатися на бiлому свiтi без «едiной i неделiмой», але яка спонука керуе такими украiнцями, як депутат Олександр Коцюба, який лише задля того, щоб втриматися у крiслi члена Президii Верховноi Ради, ганьбить себе щоденним ренегатством i мужньо витримуе глузи всього народу; як Борис Олiйник, який i пiсля розпуску комунiстичноi партii залишаеться вiрний ii злочинним iдеям i, не встидаючись ганьби, вiдверто про це заявляе; як режисер Харкiвського драматичного театру Ігор Борис, що то напередоднi проголошення незалежностi Украiни заради партiйно-комунiстичних почестей назвав на останньому з’iздi КПУ синьо-жовтий прапор шматою, або доволi освiчений народний депутат Украiни Олександр Мороз, котрий нiяк не може зрозумiти, що комунiстична Украiна – це нонсенс, це виродження нацii.

Як же вдалося менi пройти по волосинному мiстку i не впасти у Стiкс? Перебираючи у пам’ятi, немов зернята на вервечцi, кожен прожитий день, я спинився на трьох моментах, вирiшальних для мого формування.

Ще у третьому класi я прочитав у дитячому журналi «Свiт дитини» оповiдання про генерала УГА Мирона Тарнавського «Лицар без тiнi i без плями». І донинi вважаю генерала найталановитiшим вiйськовим дiячем Украiнськоi Галицькоi Армii, а тодi вiн став моiм кумиром, i я уявив себе в майбутньому таким самим воiном, як вiн. Цi дитячi мрii тривожили мене i пiзнiше: не раз, натягнувши шапку-невидимку на голову, я з револьвером проникав у Кремль i з насолодою вбивав Сталiна, дещо пiзнiше бачив себе полковником УПА… То вже потiм довелося мiняти «багнет» на перо.