Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Потiм до вечора ми вчотирьох сидiли в майстернi Романа Безпалкова i за чаркою тяжко посперечалися з приводу iнтерв’ю Ігоря Калинця, опублiкованого в журналi «Украiна», де вiн повторив за Іваном Франком: «Не люблю украiнського народу, бо за що мав би його любити?»

Кожен з нас у душi хоч раз за життя долав подiбнi сумнiви, та сказати про це вголос досi нiхто не зважувався, i ось пiд впливом згаданого iнтерв’ю, яке нехай залишиться на сумлiннi автора, Нiна Бiчуя, серце нашоi компанii, раптом викричала свiй накипiлий бiль словами Калинця й залишила товариство, а я поiхав до Киева, такий пригноблений i збезнадiяний, як рiдко коли в життi.

Дорога Нiно, я визнаю право на сумнiви, бо й сам цим грiшу, але сумнiваймося передовсiм у собi, а не у своему народовi. Не бавмося у пророкiв, не робiмо iз себе Кассандр, бо нацiя за нас дужча. «Народ мiй був, народ мiй завжди буде, нiхто не перекреслить мiй народ!»

2 грудня рiвно о 12 годинi iз радiоприймачiв прогримiв над Украiною могутнiй хорал «Ще не вмерла»: понад 90 вiдсоткiв виборцiв нашоi молодоi держави проголосували за свою незалежнiсть – такоi згуртованостi украiнського народу ще не знала iсторiя! Про самостiйну Украiну вмить заговорив увесь свiт: Польща, Угорщина, Швецiя, Канада заявили про свою готовнiсть визнати ii.

Зацiпенiли жовна в росiйського демократа Бориса Єльцина, який нiяк не може собi уявити Росii без Украiни, зблiдла кривава пляма на лисинi Михайла Горбачова: сьогоднi вiн фактично пiшов у вiдставку – до нового 1992 року посада президента СРСР вiдiйде вже в iсторiю, i, можливо, нинi вiн проклинае той день, коли задумав винести у сферу полiтики iдею «соцiалiзму з людським обличчям», не розумiючи того, що в соцiалiзму обличчя закрите червоним катiвським каптуром.

Як сказано в Бiблii: «Станеш останнiм ласим шматком, яким завойовник подавиться». Росiйська iмперiя вдавилася Украiною ще за Петра; ласий шматок не допомогла стравити навiть бiльшовицька отрута.

Треба сьогоднi подякувати мудрому полiтиковi i вченому, народному депутатовi Украiни Ігоревi Юхновському, який зважився винести на Верховнiй Радi 24 серпня 1991 року iдею референдуму, i перепросити за тi докори, якi сипалися протягом трьох мiсяцiв на його голову з уст ультрапатрiотiв з приводу цiеi пропозицii: як добрий шахiст, вiн передбачив розвиток полiтичноi гри на кiлька ходiв уперед.

Першим Президентом Украiни став Леонiд Кравчук.