Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Не перебiльшую. Мое свiдоме життя, до якого я додаю життя моiх батькiв, бо вони мене виховали i стали первнем моеi свiдомоi сутностi, тривае вiд початку нашого столiття. Мое життя пройшло через спробу творення украiнськоi державностi в 1917—1921-х роках, вигартувалось у трагедii сорокових рокiв i посiдае певне мiсце в нинiшнiй боротьбi за незалежнiсть Украiни, в якiй я фiгурую як недосвiдчений полiтик i досить досвiдчений письменник.

Хочу розповiсти про свое життя в контекстi кiлькадесятилiтньоi iсторii мого народу.

Чи то ж само прийшло в мою свiдомiсть те болiсне прагнення вiддати свою посильну жертву на вiвтар нашоi незалежностi?

Напевне, так. Неволя навiть тодi, коли в рiднiй хатi пануе достаток i в сiм’i нiхто не мае найменшоi уяви про голод, коли ласкава мати вчить свого мiзинчика доброго тону, змалку готуючи його до елiтарного життя, коли батько, сiльський учитель, помiтивши в своему синовi пристрасть до книг, створюе для нього сувору систему читання, а в хатi ж повно рiзноманiтноi лiтератури, коли сiльськi хлопчики-ровесники заздрять твоiй ошатностi й чистотi, – навiть тодi з повiтря, з прочитаних книжок, з тривожних перешiптувань батька з матiр’ю, бiдкань селян, що приходили до вчителя за порадою, з тужливих пiсень учительськоi служницi-сироти, з бравого вигляду пихатого жандарма в «рогатiвцi», з перемовлянь портретiв Тараса Шевченка та Івана Франка (не сумнiвайтесь, я добре чув, стоячи пiд дверима спальнi, коли нiкого не було в хатi, як гримотять iхнi то урочистi, то гнiвнi голоси) – з усього цього спадала на мене сiра мряка принизливоi задушливостi, що вiдчужувала мене вiд чарiвноi природи i накочувалася звiдусiль у моему зеленому Трачi, мов повiнь, i я боляче вiдчував, що краса свiту не належить анi менi, анi батьковi, анi трацьким селянам, а комусь чужому, може, тому жандармовi в кашкетi з ремiнцем попiд шиею, а певне, i не йому, а комусь iншому, вищому i сильнiшому, якого я не бачив i не знав, а вiдчував його присутнiсть повсюдно, – i була це неволя.

Я виростав у нiй, але без неi у душi, я завжди у своему свободолюбствi був вiльний, бо вiльний е той, хто не скорюеться. Не ставлю собi цього в заслугу – почуття свободи властиве людинi як дихання, а втiм, були й сильнiшi за мене.