Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Це зовсiм зрозумiла рiч: об’ективна реальнiсть, в якiй доводиться жити авторовi мемуарiв, сприймаеться ним суб’ективно, i тому я теж оцiнюватиму подii вiд свого iменi й, напевно, буду до окремих людей несправедливий, а до себе надто поблажливий, захочу якнайбiльше сказати про свое становлення i свое бачення свiту, бо iнакше й бути не може: кожен знае найкраще передусiм себе. Та зацiкавлю свого читача, може, тим, що виступатиму на сторiнках спогадiв у величезному гуртi рiзноманiтних людей i намагатимусь оцiнити i себе, i iх, i подii.

Я виростав в учительськiй сiм’i i, хоч зi своiми сiльськими ровесниками був рiвний, бо разом з ними вчився в сiльськiй школi, пастушив, грався у «свинки», «хвостача» й «перескiчки», так само, як вони, працював на полi, а восени ми всi разом розпалювали в Мочулi ватру i вчилися курити, – все ж вiдрiзнявся вiд них: ходив не в гачах i кептарi, а в коротких штанцях i пiджачку; в церквi ми всi трое – найстарша Наталка, молодший Євген, якого ми й донинi кличемо Нуськом, i найменший я – сидiли разом iз батьками на лавочцi в захристii, а селянськi дiти прiли, стоячи перед престолом, або ж казилися на хорах; я багато читав, бо мав таку можливiсть i, звiсно, бiльше знав, що викликало в сiльських хлопцiв заздрiсть, яка часто переходила у зневагу, – «диви, який сиромудрий!»; теж не мав я права доводити свою правоту кулаками, як це робили iншi, бо мене зупиняли хлопчиська сакраментальною фразою: «Ти гадаеш, що як ти панський син, то тобi все можна?», а в крамницi, яка з приходом «перших совiтiв» у 1939 року стала своерiдним сiльським казино, де гнули полiтику, пили горiлку i грали в карти, я мав право сидiти бiля крамаря за лядою i слухати геть-чисто все, про що розмовляли дорослi, – та якби не цей привiлей, не написав би я нiколи трилогii «Край битого шляху».

Менi минуло всього десять рокiв, коли прийшло те страшне «визволення», пекельнi слiди якого виявляемо донинi на пустирищах, в лiсах i на подвiр’ях енкаведистських катiвень, проте пам’ятаю буквально все – кожне мовлене слово, кожну подiю i ситуацiю, вмiв навiть давати iм свою оцiнку (пiсля закарпатськоi трагедii я написав гнiвного вiрша, спрямованого проти Гiтлера), i вже тодi намацував мiсце, на якому мiг стати в найзручнiшiй для опору позi.

Як нинi бачу першi днi п’яноi ейфорii, коли до крамницi щоденно завозили дешеву горiлку (по 1 крб. 80 коп. за пляшку при учительськiй мiсячнiй платнi у 800 крб.