Трагедія Трояндової алеї. Єврейські історії

Але, попри опiр, лiкування було розпочате i вдало завершене, i коли Лiлi вперше почала з насолодою муркотiти, грiючи свое бiлоснiжне хутро на сонечку, Менуха дивилася великими дитячими очима з щиросердною вдячнiстю на Абнера, так, нiби вiн врятував вiд смертi ii саму.

Вiдтодi лiкар завжди щиросердно усмiхався, а коли вiн сидiв посеред дiтей i розповiдав iм про дива людського органiзму, великi очi Менухи з майже нiжним захопленням дивилися на його енергiйне обличчя, на його палкi губи.

Так сталося, що одного разу в сутiнках вiн завiтав до крамнички Теллера Гершмана та виявив, що дочка купця сидiла в комiрчинi за бухгалтерською книгою та вела облiк, поки ii мати торгувалася з дрiбними буржуа та селянами.

– Добрий вечiр, пане Барах.

– Добрий вечiр, моя панно.

– Почекайте, будь ласка, кiлька хвилин, – мовила вона, майже благаючи, – я невдовзi закiнчу.

– О! Я можу почекати.

Вiн сидiв на пакунок у кутку i невпинно стежив за маленькою бiлою ручкою, яка квапливо металася взад-вперед по паперу, або споглядав вродливе, добре личко, що з дитячою серйознiстю схилилося над великою книгою, тодi як пухкi червонi губи лiчили та ворушилися.

Зрештою, дiвчина поклала перо, i коли Абнер пiдвiвся, вiн побачив, що ii прекраснi пальчики були вимащенi в чорнила. Вона встала i безпорадно пiдвела очi.

– Дозволь менi, Менухо, своiми поцiлунками стерти чорнило з цих мiзинчикiв, – сказав Абнер i, перш нiж отримати дозвiл, узяв руку чарiвноi дiвчини та торкнувся вустами ii пальцiв.

– Що ти робиш? – прошепотiла Менуха, – якщо мати…

– Я зроблю те, що мушу – пробурмотiв Абнер.

– А що ти мусиш робити? – пустотливо запитала Менуха. – Але не моя вимащена рука…

– Я мушу кохати тебе, Менухо, – сказав Абнер, – я нiчого не можу iз собою вдiяти. Я покохав тебе вiдтодi, як побачив тебе. Мов у казцi.

– О! Я можу розповiсти тобi казку, – вiдповiла Менуха, радiсно усмiхаючись, – таку саму чудову: про наiвну дiвчину, бiдне серце якоi полонив iз першого погляду юнак, досить розумний i освiчений.

– Щось дивовижне, Менухо, – вигукнув лiкар, – тому що там, де двое сердець зустрiчаються у вiрностi, Божi ангели оберiгають iх, i нiякий демон не мае над ними влади.

Але демона було не так просто перемогти, демона пiтьми, фанатизму, поеднаного iз жадiбнiстю.