Професор Вільчур

Його очi повiльно просувалися по аудиторii, заповненiй до краю. Настала цiлковита тиша. Вiн вiдчував, що у цiй залi кожне його слово потрапляе просто до сердець, i кожне серце реагуе на нього яскравим резонансом.

– Тому що поклик лiкаря, – знову залунав його голос, – це творiння тiеi найбiльшоi i найпрекраснiшоi любовi, любовi до ближнього, яку Бог посiяв у наших загрубiлих серцях. Призначення лiкаря – це вiра у братерство, це високе свiдчення людськоi спiльноти. І коли ви вирушаете у свiт, щоб виконувати свою мiсiю, перш за все пам’ятайте про одне: любiть.

Професор Вiльчур хвилину ще стояв нерухомо i мовчав, потiм посмiхнувся, ледь кивнув головою i своiм важким, пружним кроком вийшов з аудиторii.

Скiльки разiв, скiльки сотень разiв пiсля лекцii вiн проходив цим широким коридором i його наздоганяла гучна хвиля гамору, що вибухала в аудиторii, коли вiн залишав ii. Але сьогоднi це була не звичайна лекцiя i не про звичнi речi говорив професор Вiльчур своiм слухачам. І вiн сам також не був у звичному настроi.

Останнiми тижнями до нього долинали дедалi дивнiшi й болiснiшi для нього повiдомлення. Спочатку вони так його здивували, що вiн навiть не мiг зорiентуватися. Вони видалися йому чимось випадковим, незрозумiлим, навiть абсурдним. Не тому, що вони стосувалися його особи: якби подiбнi образливi речi розповiдали про професора Добранецького, про доктора Ранцевича, Бернацького чи навiть про молодого Кольського, це вразило б Вiльчура так само сильно.

До цього дня вiн не хотiв i не мiг повiрити, що ця наклепницька кампанiя проти нього була органiзованою акцiею i походила з одного джерела.

«Це неможливо», – повторював про себе, йдучи свiтлим коридором.

Тiльки перед дверима деканату вiн поглянув на годинник. Була одинадцята. У першiй кiмнатi, на свое здивування, Вiльчур побачив кiлькох невiдомих чоловiкiв. Коли увiйшов, вони встали, i секретар пояснив:

– Це панове з преси.

Вiльчур усмiхнувся.

– Ще вам мало? Я думав, що протягом трьох рокiв ви нарештi змогли задовольнити цiкавiсть своiх читачiв. Ви набриднете iм моею персоною i моiми переживаннями.

– Нi, професоре, – сказав один журналiст. – Цього разу нам iдеться про вашого нового пацiента.

– Про пацiента? Якого пацiента?

– Про Леона Доната.

Вiльчур розвiв руками.