Професор Вільчур

Я буду байдужим як стiна. Бо мене нiби створили для цього, хоча евреi винайшли свою стiну плачу кiлька тисяч рокiв тому. Сiдай сюди, рабiне, бiля мого пiднiжжя i плач. Над ким ти хочеш плакати, amigo? Дiти, вдови, сироти, невдачi у бiзнесi, крах на фондовiй бiржi чи взагалi свiтова скорбота?

Вiльчур скрушно похитав головою:

– Люди… Люди… поганi люди.

Омела вибухнув смiхом.

– Христофоре Колумбе! О Ньютоне i Копернику! Вiдкривачу нових iстин! Що за одкровення, що за спостережливiсть! Шановний радник помiтив, що люди поганi? А якими ж вони мають бути? Ти б хотiв змiнити iх, maestro, на ангельськi хори? Це вимагало б певних зусиль.

Їх слiд було б зробити стерильними, звiльнити вiд усього цього, що складае змiст життя. Ти хiрург, ти виконуеш три ампутацii: ампутацiю кишенi, ампутацiю шлункiв, ну й так далi. Тодi вони стануть як ягнята. Поганi люди… Немае iнших. Вони – або жирна худоба, що стереже свою здобич i пережовуе власне сало, або розлюченi собаки, що стрибають до горла. Інших немае.

Омела встав i, стукаючи кулаком по столу, повторюв у раптовому спалаху лютi:

– Немае, немае, немае!..

– Я не подiляю твого песимiзму, друже, – спокiйно сказав Вiльчур. – Я сам знаю iнших…

– На Марсi? На Мiсяцi?.. На якiй планетi?! – заволав Омела.

– На нашiй. На Землi.

– То так? – глумливо засмiявся Омела i, раптом заспокоiвшись, запитав примирливим тоном: – Чи може шановний пан дати менi адресу, будь ласка?

Вiльчур пiдпер пiдборiддя рукою.

– Багато таких адрес я мiг би назвати, друже.

Є багато хороших людей.

– У такому разi, ах, як же добре вони ховаються… Ну, твое здоров’я, святий Франциску. Твое здоров’я.

Омела одним махом прехилив свою чарку, пальцем пiдняв шматочок лосося з полумиска, проковтнув i махнув рукою:

– Reverendissime[30 - З найвищою повагою (лат.).], я знаю лише одну адресу: твою. Іншоi дати не можу, бо не маю постiйного мiсця проживання. Скеровую зацiкавлених: Еtablissement Дрожджик. Poste restante[31 - Пошта до запитання (фр.

).].

– Це неправда, – сказав Вiльчур. – Їх багато. Тiльки, бачиш, iх важко розпiзнати. Вони менш активнi, нiж поганi. Вони не привертають до себе уваги. Вони зайнятi своею мирною працею, iх влаштовуюе простий шматок хлiба, i тi, iншi, борються за iснування per fas et nefas[32 - Не перебираючи в засобах; гiдним i негiдним чином (лат.).].

– Ет, – перервав Омела. – Ось такий робиш подiл, my dear[33 - Мiй дорогий (англ.).], згода.