Професор Вільчур

І того дня, коли почув у сутiнках, що Юзеф сперечаеться з кимось у передпокоi, пiзнiше покликав його, щоб запитати, хто то був i чого хотiв.

– Та то якийсь зухвалець обшарпаний, пане професоре. Вiн вимагав, щоб я впустив його до вас, пане професоре, i наважився, прошу вибачення, сказати, що вiн ваш друг.

– Друг? – здивувався Вiльчур. – А вiн не назвав свого прiзвища?

– Так, просто тiльки якесь дивне прiзвище. Вiн не виглядав, як еврей, але прiзвище його цiлком еврейське. Якийсь Шекспiр.

Професор засмiявся.

– Як його звали, Вiльям?

– Саме так, пане професоре. І горiлкою вiд нього тхнуло, я вибачаюсь, на три метри, тож я бачу, що це людина безвiдповiдальна, може, навiть якийсь елемент. А що вже нахалюга! Бо кажу йому, що професор не у Варшавi, то вiн розказуе, вибачаючись, що йому вистарчить якоiсь, я просто не пам’ятаю, чого, але це щось неприемне, спiральне тiло чи щось таке. Пiсля того як вiн назвав мене цембером, тобто цербером, я не витримав i викинув його за дверi.

У той же час у зачиненiй кiмнатi, яка не використовувалася взимку i виходила на терасу, почувся трiск розбитоi шибки. Юзеф пiдскочив до дверей. Ледь вiн встиг iх вiдчинити, як на порозi з’явився Кипрiян Омела.

– Шекспiр! – вигукнув Юзеф. – Вiн увiрвався! Полiцiя! Я тебе провчу!

Вiн схопив прибульця за комiр, а позаяк переважав його зростом i силою, затряс ним, як чорт сухою грушею.

Без особливого обурення в голосi Омела вигукнув:

– Президенте, накажи своему титановi Атласу заспокоiтися i припинити цей землетрус. Скажи йому швидко, бо я сам його знешкоджу.

Разом з останнiм словом вiн блискавично дав Юзефовi штурхана пiд ребра. Той його негайно вiдпустив i, проклинаючи, вiдскочив на кiлька крокiв.

– Юзефе, залиш його в спокоi, – сказав професор Вiльчур.

– Може, викликати полiцiю, пане професоре? – з величезним обуренням сказав слуга.

Омела змiряв його зневажливим поглядом.

– Подзвони, архангеле, подзвони i накажи осiдлати мене. Дозволь йому, президенте, вiддатися в руки полiцii. Не стримати слiз вiд того, що такоi фiзii, як у нього, ще немае в полiцейському альбомi. Альбом був би захоплений вiд його гiдноi фiзii. Тепер вiдiйди, негiдний Лепорелло[19 - Лепорелло – слуга Донжуана з опери Моцарта «Дон Жуан».], i залиш нас у спокоi, бо надходить вечiр.