Професор Вільчур

Я просто хочу, щоб ви менi повiрили, щоб ви не сумнiвалися в менi… Моя вина – це не байдужiсть i навiть не легковажнiсть… Можливо, тiльки дуже велика довiра до доброi волi й вiдданостi… професоровi Добранецькому… Я вiдповiдатиму за всi наслiдки… Якщо навiть заберуть право на лiкарську практику, хай буде!.. Але повiрте менi…

– Та, я вiрю, вiрю, люба панi, – запевнив Вiльчур. – І ви можете бути спокiйна, нiхто у вас нiчого не забере, як i колись, ви залишитесь у клiнiцi, i моя довiра до вас не зменшиться нi на йоту.

Якусь мить вони йшли мовчки, i Вiльчур заговорив незвичайно рiзким, як на нього, тоном:

– Ви молода, дуже молода, i тому я пробачу вам, i це едина справжня провина, яку ви допустили. Яку ви щойно допустили… Я спробую забути, що ви, можливо, на мить засумнiвались у добрiй волi професора Добранецького, добрiй волi будь-якого лiкаря. Лiкар може помилятися, але в свiтi немае такого, чуете мене, такого, який би без будь-якоi причини мiг би поставити пiд загрозу смертi пацiента.

Ви як лiкар повиннi зрозумiти… Ви повиннi в це вiрити! У той момент, коли перестаеш вiрити в це, треба перестати бути лiкарем.

Люцiя обiзвалася виправдувальним тоном:

– Я тiльки хотiла зазначити, пане професоре, що професор Добранецький…

– Давайте бiльше не будемо про це говорити, – рiшуче перебив ii Вiльчур. – Нехай Бог боронить вас вiд того, хто звiряеться в якихось своiх… Ну, даймо цьому спокiй. Подивiться, яка гарна нiч. Скiльки зiрок.

Вiн нахилився до неi з посмiшкою.

Роздiл ІІІ

Змiст ранкових газет викликав на обличчi Нiни Добранецькоi рум’янець. Вона наказала привезти усi, й не було жодноi газети, яка б не помiстила iнтерв’ю з ii чоловiком. Майже у кожнiй були суворi коментарi, якi засуджували недбалiсть у клiнiцi, котра роками була вiдома своiм зразковим порядком та високим рiвнем знань лiкарiв. Деякi видання навiть вимагали вiдставки професора Вiльчура, iншi висловлювали побоювання: якщо в цiй клiнiцi таким недбалим чином поставилися до свiтовоi слави багатого пацiента, то як там узагалi лiкують звичайних людей.

У всiх публiкацiях також нагадувалося, що багаторiчна амнезiя професора Вiльчура не могла не залишити слiду на сучасному станi його душевного здоров’я, доказом чого можуть бути залишки його знахарських уподобань до вживання трав, навiть тих, якi офiцiйно наука давно визнала нiкчемними або навiть шкiдливими.

Інтерв’ю, яке дав ii чоловiк, видалося Нiнi занадто слабким.