Цент на двох

Одночасно вiдчинилися дверi, i схвильований джентльмен середнього вiку, який носив пальто i капелюх, оброблений хутром, а також, здавалося, мав таке ж саме хутро над верхньою губою та на пiдборiддi, увiрвався в магазин i кинувся до Каролiни.

– Нарештi я знайшов вас, – вигукнув вiн. – Я шукав вас по всьому мiсту. Спробував зателефонувати вам додому, а ваш секретар сказав менi, що наскiльки йому вiдомо, ви вiдправились до книжкового магазину пiд назвою «Мунлайт…».

Каролiна роздратовано обернулася до нього.

– Я вас найняла, щоб слухати вашi спогади? – вiдрiзала вона.

– Ваш брокер, – зiзнався оброблений хутром чоловiк, дещо розгубившись. – Прошу пробачення. Я прийшов дiзнатися щодо пакета акцiй тiеi фонографiчноi компанii. Я можу продати по сто п’ять.

– То зробiть це.

– Дуже добре. Я просто думав, що менi краще…

– Ідiть i продайте. Я розмовляю з онуком.

– Дуже добре. Я…

– До побачення.

– До побачення, мадам. – Оброблений хутром чоловiк зробив легкий поклiн i поспiшив з магазину у деякiй розгубленостi.

– Що стосуеться тебе, – сказала Каролiна, звертаючись до онука, – залишайся там, де стоiш, i мовчи.

Вона звернулася до Мерлiна й окинула його вже не таким недружнiм поглядом. Потiм вона посмiхнулася, i вiн теж усмiхнувся. В одну мить вони обидва зайшлися надтрiснутим, але вiд того не менш спонтанним смiхом. Вона схопила його за руку i потягнула на iнший бiк магазину. Там вони зупинилися, подивившись один на одного i дали волю ще одному довгому приступу старечих веселощiв.

– Це едине, – зiтхнула вона з певною переможною зловтiхою – едине, що приносить щастя таким старим людям, як я, – це почуття, що вони можуть змусити iнших людей ходити навколiшки. Бути старим i багатим та мати бiдних нащадкiв – це так само весело, як бути молодими й красивими та мати потворних сестер.

– О, так, – посмiхнувся Мерлiн. – Я знаю. Я вам заздрю.

Вона кивнула, пiдморгнувши йому.

– Востанне, коли я була тут сорок рокiв тому, – сказала вона, – ви були молодим чоловiком, який дуже хотiв би ходити навколiшки.

– Я дiйсно був таким, – зiзнався вiн.

– Мiй вiзит, мабуть, багато для вас значив?

– Це дiйсно так, – вигукнув вiн. – Я думав… я спершу не думав, що ви справжня людина.

Вона засмiялась.

– Багато людей вважали мене надприродною iстотою.

– Але зараз, – схвильовано продовжував Мерлiн, – я розумiю. Розумiння приходить до нас, старих людей, адже нiчого вже не мае значення.