Цент на двох

Інодi у неi були вiдвiдувачi – чоловiки в смокiнгах, якi стояли й вклонялися, тримаючи капелюхи й пальта в руках, в той час, коли розмовляли з Каролiною; потiм вклонившись ще раз, вони йшли з нею з освiтленого простору, очевидно, супроводжуючи ii на вечiрку або на бал. Іншi молодi люди приходили, сидiли й курили сигарети, i, здавалося, намагалися щось розповiсти Каролiнi – вона сидiла або у маленькому крiслi, уважно спостерiгаючи за ними, або у шезлонгу бiля лампи, виглядаючи при цьому дуже мило i справдi непереборно чарiвно.

Мерлiн любив цих вiдвiдувачiв. Когось iз чоловiкiв вiн схвалював. Інших вiн лише терпiв. Були один чи два чоловiки, яких вiн ненавидiв, – особливо того, хто приходив найчастiше, – чоловiка з чорним волоссям, з чорною козлиною борiдкою i темною душею, який здавався Мерлiну розпливчасто знайомим, але вiн нiколи не мiг сказати точно, звiдки насправдi його знае.

Життя Мерлiна не було «пов’язане з цим вигаданим романом»; це не були «найщасливiшi години його дня». Вiн нiколи не з’явився вчасно, щоб врятувати Каролiну з iхнiх «пазурiв»; нi, вiн навiть не одружився з нею.

Сталося щось набагато бiльш дивне, i саме про це пiде мова нижче.

Почалося це одного жовтневого полудня, коли вона жваво зайшла у вишуканий iнтер’ер «Мунлайт Квiл».

Був темний полудень, збирався дощ, наче перед кiнцем свiту, i все вiдбувалося в особливо похмурому сiрому тонi, який трапляеться лише у Нью-Йорку пополуднi. По вулицях вiяв вiтер, ганяючи шматки газет та iнше смiття; маленькi вогники починали свiтитись крiзь усi вiкна, i це виглядало настiльки самотньо, що ставало шкода верхiвок хмарочосiв, загублених там у темно-зеленому та сiрому небi, i вiдчувалося, що саме зараз напевно фарс повинен закiнчитися, зараз всi будiвлi зруйнуються, як картковi будинки, i перетворяться у пильнi цинiчнi купи, поховавши пiд собою усi тi мiльйони людей, яких заносило та виносило з них.

Принаймнi такi роздуми гнiтили душу Мерлiна Грейнджера, коли вiн стояв бiля вiкна, складаючи дюжину книжок назад на полицi пiсля вiзиту дами у горностаевому манто, яка налетiла неначе шалений ураган.

Вiн дивився у вiкно, сповнений найжахливiших думок – вiн думав про раннi романи Г. Уеллса, книгу «Буття», про те, як Томас Едiсон заявив, що через тридцять рокiв на островi не буде житлових будинкiв, а лише великий i бурхливий базар. А коли вiн поставив останню книгу потрiбною стороною вгору i повернувся – до магазину впевненою ходою зайшла Каролiна.