Повне зібрання творів

Харчi роблять воiна готовим для нового маршу через пустелю, i так само й куплена любов заспокоюе йому плоть, що тепер готова до самотностi. Але всi воiни перетворилися отак у крамарiв i не вiдчувають вiд цього завзяття.

Адже, щоб дати куртизанцi, годилося б бути багатшим за монарха, бо тим, що ти несеш iй, вона передусiм сама собi вiддячуе, лестить собi своiм успiхом i вихваляе себе, що вона така вправна та гарна й витягла з тебе такий викуп. У цю бездонну криницю можна вкинути тисячi караванiв золота, навiть не почавши давати.

Адже хтось повинен отримувати.

Ось чому моi воiни, поклавши руку за вушка, пестили ввечерi пiйманих пiщаних лисиць i вiдчували туманну любов, маючи iлюзiю, нiби щось дають дикiй тваринцi, й п’янiли вiд вдячностi, коли тваринка часом горнулася iм до грудей.

Але знайди менi в тому окремому кварталi куртизанку, що, вiдчувши потребу в тобi, пригорнеться до твого плеча!..

І все-таки iнколи дехто з моiх людей, не багатший i не бiднiший за решту, вважае свое золото немов за насiння, що його дерево прагне кинути вiтровi, й тому, будучи солдатом, нехтуе запаси.

Такий воiн походжае вночi навколо вертепiв у пишнотi своеi величi. Як сiвач ячменю, вiн ступае широкими кроками до пурпуровоi землi, гiдноi приймати його.

Мiй вояк цвиндрить свое багатство, не маючи бажання берегти його для себе, й вiн единий пiзнае любов. Можливо, добре, що вiн пробуджуе ii i в тих дiвчат, бо танцював тут iнший танок, i в цьому танцi вони теж отримували.

Кажу тобi, величезна помилка – нехтувати, що отримувати – зовсiм iнша рiч, нiж приймати.

Отримують передусiм дарунок, i цей дарунок – ти. Скнара – не той, хто не доходить до руiни, роздаючи подарунки, а той, хто не дае сяйва свого обличчя в обмiн на твiй дарунок. Скнарою стае земля, яка не кращае, коли ти вкинув у неi свое насiння.

Куртизанки i п’янi воiни iнколи випромiнюють сяйво.

LXIV

Однiеi пори в моiй iмперii завелися грабiжники. Бо нiхто в нiй уже не створював людини.

А патетичне обличчя було вже не маскою, а вiком порожньоi скринi.

Адже вони йшли вiд знищення Буття до знищення Буття. Вiдтодi я не бачив у них нiчого, вартого смертi. Отже, того, що було б варте життя. Адже те, за що ти погоджуешся вмерти, – едине, чим ти можеш жити. А вони знищували давнi будiвлi й радiли, чуючи, як падають храми. А храми, падаючи, не лишали натомiсть нiчого. Отже, вони знищували власну здатнiсть самовираження. Знищували людину.