Повне зібрання творів

Проте в нiй е патетика, i вона кривавить собi крила в ночi свого серця й боiться мене, мов молодi пiщанi лисицi, яким я подаю шматок м’яса i якi тремтять, кусають i вiдривають м’ясо, тягнучи його до свого лiгва.

– Пане, – казала вона менi, – вони не знають, що я чиста.

Звичайно, я добре знав метушню, яку вона спричиняе в домi. А втiм, вiдчував, як жорстокiсть Бога ножем пронизуе менi серце:

– Допоможiть iй плакати. Дайте iй сльози. Нехай вона втомиться вiд себе самоi, притулившись до мого плеча: в нiй немае втоми.

Адже в досконалостi ii стану ii погано вчили, i в мене з’явилося бажання визволити ii. Так, Господи, я не дотримався своеi ролi… Бо немае дiвчинки, яка не мае значення. Та, що плаче, – не свiт, а знак свiту. В неi з’являеться страх, що вона не розвиваеться. Вона згорiла дощенту й розвiялася димом. Зазнала кораблетрощi в рiчцi по дорозi, i ii неможливо утримати. А я йду, я – ваша земля, ваша стайня i ваше значення. Я – велика традицiя мови, дiм, каркас i арматура.

– Спершу послухайте мене, – сказав я iй.

Вона теж повинна отримувати. А також людськi дiти, й надто тi, якi не знають, що можуть знати…

– Бо я хочу повести вас за руку до вас самих… Я – добра пора людства.

XLII

Я сказав iм: «Не соромтеся своеi ненавистi». Адже через неi вони засудили до смертi сто тисяч людей. І разом з iншими, мов худоба, вони пiшли до в’язниць iз табличками на грудях, якi вирiзняли iх. Я прийшов, захопив в’язницi й вивiв на вулицi ту юрбу. Вона не видалася менi вiдмiнною вiд iнших.

Я слухав, чув i розглядав визволених. Бачив, як вони подiляють свiй хлiб, як i решта людей, i тиснуться, як i решта, навколо хворих дiтей. Заколисують iх i чатують над ними. Бачив, що вони, як i решта, страждають вiд мук самотностi, коли самотнi. І, як i решта, плачуть, коли котрась жiнка за грубими мурами починае вiдчувати прихильнiсть до якогось iншого в’язня.

Адже я пам’ятаю, що розповiдали менi моi тюремники. Я попросив, щоб менi привели того, хто напередоднi скористався своiм ножем, увесь закривавлений своiм злочином.

Я сам допитував його. Я прихилився не до нього, що вже був у лабетах смертi, а до непроникностi людини.

Адже життя пускае корiння, де може. У вологiй розколинi скелi з’являеться мох. Приречений, звичайно, наперед стати жертвою першого сухого пустельного вiтру. Але мох ховае своi спори, якi не вмирають, i хто вважатиме за марну появу цiеi зеленi?

Отже, я дiзнався вiд свого в’язня, що з нього глузували.