Повне зібрання творів

Тобi, трапезi моря серед його повноти.

Тобi, бо в тобi з висоти гiр я замикаю мiсто. Його нечутнi вози, крики i дзвiн ковадел. У намулi надвечiр’я вже геть усе нiби зупинилося. Пильнiсть Бога до нашоi гарячки, плащ Бога, що прикривае людську метушню.

Тишi жiнок, що вже е тiльки плоттю, де достигае плiд. Тишi жiнок пiд покровом iхнiх важких грудей. Тишi жiнок, що е тишею всiеi повсякденноi марноти i життя – цього снопу днiв. Тишi жiнок, що е храмом та увiчненням. Тишi, в якiй прямуе в завтра единий шлях, що веде куди-небудь.

Тишi чоловiка, що зiперся на лiктi, замислився й отримуе тепер без витрат i виробляе сiк думок. Тишi, яка дае йому змогу пiзнавати i змогу нехтувати, бо часом добре, коли вiн нехтуе. Тишi, що е вiдмовою вiд черви, паразитiв i згубних трав. Тишi, що захищае тебе пiд час розгортання твоiх думок.

Тишi самих думок. Вiдпочинковi бджiл, бо мед уже готовий i мае бути лише захованим скарбом, який дозрiвае.

Тишi серця. Тишi почуттiв. Тишi внутрiшнiх слiв, бо добре, коли ти вiднайдеш Бога, що е тишею у вiчностi. Адже вiн усе вже сказав, усе вже зробив.

Тишi Бога, схожiй на сон пастуха, бо немае солодшого сну, дарма що начебто е загрози для ягнят i овець, коли вже немае анi пастуха, анi отари, бо хто розрiзнить iх пiд зорями, коли все е сном, коли все е сном овечого руна?

Господи! Звозячи до клунi своiх створiнь, вiдчини коли-небудь, широку браму й для балакучого людського порiддя, заведи його до вiчноi стайнi, коли завершиться час, i забери в нього, як ото зцiлюють вiд хвороби, властиве йому розумiння наших питань.

Адже менi дано зрозумiти, що весь прогрес людини полягае в послiдовному з’ясуваннi, що всi ii запитання не мають значення, бо я радився зi своiми вченими, i йдеться, Господи, не про те, що вони знайшли якiсь вiдповiдi на торiшнi запитання, а про те, що сьогоднi вони самi кепкують iз себе, бо iстина явилася iм як скасування запитань.

А я, Господи, добре знаю, що мудрiсть – не вiдповiдь, а зцiлення вiд злигоднiв мови, я пересвiдчився в цьому, бо бачив закоханих, що сiдають, звiсивши ноги, на мурець перед помаранчевим садом, плiч-о-плiч, i знають, що не отримали вiдповiдi на поставленi вчора запитання. Але я знаю любов i те, що вже не ставлять нiяких запитань.