Повне зібрання творів

Якби не звiявся вiтер i не крутив пiсок, бездоганно витерши одну сторiнку, наче грифельну дошку школяра, я мiг би вiд слiду до слiду дiйти аж до походження речей, або, йдучи за караваном, заскочити його в яру, де його погоничi вважали, що слiд перепочити. Але пiд час цього читання я не отримав науки, яка дала б менi змогу йти попереду каравану. Адже iстина, яка керуе ним, мае iншу сутнiсть, нiж пiсок, яким я порядкую. А знання слiдiв – це лише знання безплiдного вiдбитка, що нiчого не навчить мене анi про ненависть, анi про страх, анi про любов, яка передусiм i керуе людьми.

– Що ж, – сказали менi моi полководцi, невiдступно дотримуючись своеi тупостi, – можна довести геть усе. Якщо я знаю ненависть, любов або страх, якi панують над людьми, я передбачу iхнi дii. Отже, майбутне мiститься в теперiшньому…

А я б вiдповiв iм, що завжди можу передбачити рух каравану на крок попереду вiд уже пройдених. Цей новий крок повторить, безперечно, попереднiй : у тому ж напрямi i такий самий завширшки. Це наука повторюваного.

Але вона одразу збиваеться з дороги, яку накреслить моя логiка, бо змiнить бажання…

Полководцi не розумiли мене, тож я розповiв iм про великий вихiд.

Це сталося в районi соляних копалень. Люди лише на превелику силу животiли серед мiнералiв, бо там нiщо не сприяло життю. Сонце давило i пекло, а нутрощi землi замiсть прозороi води давали тiльки бруски солi, що убивали б воду, якби криницi вже не висохли. Опинившись у полонi мiж зорею i соляною ропою, люди, якi приходили з iнших мiсць iз повними мiхами води, похапцем бралися до роботи й вiдбивали кайлом прозорi кристали, що зображували життя i смерть.

Потiм, пов’язанi, наче пуповиною, поверталися до щасливих земель та iхнiх життедайних вод.

Отож сонце було там немилосердне, пекуче й бiле, наче голод. Інколи пiсок проривали скелi i обступали солянi копальнi своiми ебеновими основами, твердими, мов чорний дiамант, вiтри марно шарпали кам’янистi гребенi. Кожен, хто пiдтримував правiчнi традицii тiеi пустелi, вважав, що вони тривкi й зафiксованi на сторiччя.

Гора й далi повiльно руйнуватиметься, наче пiд зубом м’якого терпуга, люди й далi видобуватимуть сiль, каравани й далi возитимуть воду, харчi й нових людей на ту каторжну працю…

Але настав свiтанок, коли всi люди повернулися в бiк гори й побачили те, чого не бачили ще нiколи.

Випадковi змiни вiтрiв, якi шарпали скелi з прадавнiх часiв, зрештою вирiзьбили на них гiгантське обличчя, яке виражало лють.