Повне зібрання творів

Я будую свою цивiлiзацiю, одержимий единим смаком, який вона матиме, так само як iншi будують свiй вiрш, повертаючи фразу i змiнюючи слово, не будучи змушенi виправдовувати анi повороти, анi змiни, одержимий единим смаком, який вона матиме i який вони знають напам’ять.

Цитаделе! Отже, я збудував тебе, як корабель! Я тебе збив цвяхами, спорядив, а потiм пустив у час, що вiдтепер – лише ходовий вiтер.

Корабель людей, без якого iм бракуватиме вiчностi!

Але я знаю загрози, якi чигають на мiй корабель. Зовнi йому завжди дошкуляе темне море.

А також iншi можливi образи. Адже завжди можна зруйнувати храм i використати камiння для iншого храму. І той iнший храм матиме не бiльше iстини i не бiльше облуди, не бiльше справедливостi i не бiльше несправедливостi. І нiхто не знатиме про цю катастрофу, бо якiсть тишi не вписана в купу камiння.

Ось чому я прагну, щоб вони мiцно пiдпирали головнi шпангоути корабля. Щоб рятувати iх вiд поколiння до поколiння, бо я не вдосконалю храму, коли щомитi будуватиму його спочатку.

V

Ось чому я прагну, щоб вони мiцно пiдпирали головнi шпангоути корабля. Конструкцiя, яку створили люди. Адже навколо корабля слiпа природа, ще не сформульована й могутня. А той, хто забувае про могутнiсть моря, ризикуе забагато вiдпочивати.

Вони вiрять, що дана iм оселя абсолютна в собi. Доведене бодай раз стае очевиднiстю. Коли живуть на кораблi, моря не бачать. А якщо й помiчають море, воно править тiльки за оздобу для корабля. Такою е сила духу.

Море видаеться йому створеним тримати корабель.

Але вiн помиляеться.

Бо той, хто не виявляе пильностi й не знае, що живе на кораблi, наперед уже наче зруйнований i побачить невдовзi народження моря, хвиля якого змие його безглуздi iгри.

Такий образ нашоi iмперii постав передi мною, коли ми, кiлька чоловiк iз мого народу i я сам, були у вiдкритому морi, пливучи на прощу.

Отже, вони були ув’язненi на борту корабля у вiдкритому морi. Інколи я мовчки походжав мiж ними. Сидячи навколо тарелiв iз харчами, годуючи грудьми немовлят або перебираючи молитовнi чотки, вони стали мешканцями корабля.

Корабель став оселею.

Але однiеi ночi розгулялися стихii. Прийшовши провiдати iх у тишi своеi любовi, я побачив, що нiчого не змiнилося. Вони рiзьбили собi перснi, пряли вовну або стиха розмовляли – невтомно ткали людську спiльноту, мережу зв’язкiв, тож, якщо згодом хтось помирав, унаслiдок цiеi пов’язаностi вiн вiдривав щось вiд кожного.