Повне зібрання творів

Цей чоловiк, якщо я звiльню його, й далi буде вiрний своему культовi, й моi воiни, топчучи гiлля, заскочать його завтра в садках iнших людей, але сьогоднi йому калататиме серце, й вiн вважатиме, нiби цiеi ночi до нього прихилилася доля.

Звичайно, я прикрию iх спершу своею любов’ю, знаючи, що вони мають бiльше завзяття, нiж чеснотливi у своiх крамничках. Але я будiвник мiст. Я вирiшив закласти тут пiдвалини своеi цитаделi. Я стримую караван у дорозi. Вiн тiльки зернинка на ложi вiтру. Я опираюся вiтру й закопую насiння, щоб тут розквiтли кедри в iм’я слави Господньоi.

Любов повинна знайти свiй об’ект. Я рятую тiльки того, хто любить, хто е i кого можна наситити й задовольнити.

Ось чому я замикаю жiнку в шлюбi й наказую каменувати дружину-перелюбницю. Звичайно, я розумiю i ii спрагу, i те, якоi великоi присутностi вона вимагае. Я розумiю ii, бачу, коли вечiр дозволяе дива, як вона спираеться лiктями на терасi, замкнена зусiбiч широким морем обрiю й вiддана, немов самотньому катовi, муцi бути нiжною.

Я чую, як вона вся тремтить, кинута отут, як форель на пiсок, i чекае, немов повноти морськоi хвилi, синього плаща вершника. Свiй заклик вона звертае до всiеi ночi. Хоч хто почуе його, вiдгукнеться. Але вона марно йтиме вiд плаща до плаща, бо вже немае чоловiка, який задовольнить ii. Отак i берег, щоб освiжитися, кличе переливи морських хвиль, i хвилi вiчно котяться одна за одною. І одна за одною опадають. Навiщо схвалювати перемiну чоловiкiв: той, хто любить передусiм наближення до любовi, нiколи не знатиме зустрiчi з нею…

Я рятую тiльки ту жiнку, яка може розвинутися i впорядкуватися навколо внутрiшнього двору, так само як кедр виростае навколо своеi насiнини i знаходить свiй розквiт у власних межах.

Я рятую ту, яка любить передусiм не весну, а будову тiеi квiтки, в якiй замкнена весна. Яка любить передусiм не кохання, а конкретне обличчя, якого набувае те кохання.

Ось чому цю розпорошену у вечiрнiх сутiнках дружину я або вiдкидаю, або збираю докупи. Я розмiщаю навколо неi, неначе кордони, плиту, чайник i мiдну позолочену тарiль, щоб мало-помалу, завдяки цим предметам, вона побачила обличчя, яке можна впiзнати, знайоме обличчя, усмiшку, що належить до цього дому.

Для неi це буде повiльна поява Бога. Дитина тодi закричить, щоб ii годували грудьми, вовна, яку треба чесати, спокушатиме пальцi, а жарини вимагатимуть дмухнути на них. Вiдтодi вона буде полонянкою й буде готова служити. Адже я той, хто будуе урну навколо пахощiв, щоб зберегти iх.