Хіба ревуть воли, як ясла повні?

У них було землi немiряно: були хутори, села, навiть цiлi городи – не десятки, а сотнi сел по нашiй розкiшнiй Украiнi, скрiзь – скiльки оком зглянь – од Сяну аж до Днiпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотнi тисяч люду, з здоровими до працi руками, котрi, наче сам Бог, розгнiвавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоiда… Магнатам було – байдуже! Зате урвалася нитка «голопузим»… То було в пана в дворi – i ситий вiн, i п’яний; а тепер – не треба вже пановi конницi, пiкiнерiв, жовнiрства: вiн тепер розкошуе у Парижi, в Римi, в Баденi… Що ж було робити тим голодним ротам, котрi призвичаенi до гулянок, до сваволi, а не до працi?… Чим його й де його годуватися, обуватися?… «Голопузi» сипнули по всiх усюдах… поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маеткiв, а деякi побрались на службу до сильного – колись ворога, а тепер владики – москаля! Подрибзав пiхтурою i пан Польський з бистроi Стирi аж до самоi холодноi Неви… Залiз у якийсь полк, терся по переднiх вельмож, поки таки дотерся до генерала… i до Пiсок!

Не вспiли пiщани одуматись, як приiздить сам вельможний у Пiски, – та ще й не сам, а з якимсь жидком – обтiпаним, обсмиканим, у довгополому, зайолженому балахонi, у ярмулцi на головi, у патинках на ногах… Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого бiльше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слiдом – мов пришитий до генеральських хвостикiв…

Генерал прочумав пiщан перший.

– Тепер уже ви не козаки, – сказав вiн, зiбравши громаду.

– Як це? що це? з якоi це речi??. – загула громада, як гуде море перед бурею.

Мирiн одрiзнився од громадян. Виступив з лави, пiдiйшов до генерала.

– То це, – каже, – так?! Це вже й до нас руки простягаете?… Уже й на вiльнi степи пора?… Помагайбi!.. А хiба там забули, який уговор мали? га?… забули??

Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральськоi спини виглядала перелякана жидiвська пика з пейсами… Люди поторопiли… Тихо… нiхто нi пари з уст… Генерал чув, як тiпалось серце в Мирона…

А Мирiн проказав ото генераловi та до громадян:

– А що, люди добрi? Не я вам казав? Не я вам пророкував?… Отже – радьте тепер!

Селяни, як жуки, загули… «Не дiжде! Довiку не дiжде!.

Генерал не витерпiв.

– Молчать! – закричав вiн, ще й ногою тупнув.