Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Стануть розказувати, як у Гетьманському не тiльки пан полковник над людьми знущався, а як панi полковниця черевиками зуби й очi вибивала; як по цiлому тижню в колодках морила сердешних дiвчат; як iм коси рiзала, голову дьогтем мазала й пiр’ям натикала; як нiхто нi женився, нi замiж не йшов, не заплативши куницi…

– Та воно й правду каже дядько Мирiн, – процiдить хто-небудь крiзь зуби. – Воно б то й викосити… та нiкому!

Мирiн сидить, насупивши брови, червоний, як жар – мовчить. Видно тiльки, як у його груди то пiдiймаються, то опускаються, та як iнодi, з-пiд густих брiв, блискае блискавка…

Отак поспорять, покричать; однi поблагословлять, другi прокленуть тодiшнi порядки, та й розiйдуться.

А на завтра – i тi й другi знову за щоденну хлiборобську працю.

– Хто таки нас займе?… Вже коли за гетьманiв не зайняли, то тепер – байдуже!

І порплиться кожен собi в господi, як курка на гнiздi. Вимощуе, пiдмощуе, смиче, обсмикуе, курчат висиджуе… Ростуть Пiски – i багатiють… Не вряди-годи – дивись: нi вiдсiль, нi вiдтiль, та й вирветься який захожий: або з новоi Сiчi, з-пiд турка (бо там вiра турецька, земля бусурманська!), або з-за Днiпра, вiд ляхiв – та все на вiльнi степи, все на вiльнi степи… Зопне курiнь, викопае землянку, вiзьме жiнку, та й заживе тихим хлiборобом.

Глянь: землянка по землянцi, мазанка по мазанцi – з невеличких хутiрцiв набралося хаток на цiле село, з улицями, з городами, з садками, з левадами! Спасибi запорожцям, i церков своя… Не треба вже до чужого попа йти нi дитини хрестити, нi шлюб брати.

Уже Івасевi за двадцять рокiв минуло. Парубок лiтнiй – час би вже i про жiнку подумати. Так же батько – не хоче про невiстку й слухати. «Молодий ще!» – було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирiн, аби згадали про невiстку, каже: «Ще молоко не обсохло коло губiв!» Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синовi женитись. Тiльки тодi вже, як почув Мирiн, що зруйнували Очакiв, кликнув Марину (синовi старий сiчовик соромився про це нагадувати) та й каже:

– Нiчого вже тепер дожидати… Годi! Не так уже поцвiло все – хлiборобським ледарством припало… Не козакувати вже нi нам, нi дiтям нашим… Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хлiборобське господарство… Пора й синовi хазяiном стати… Час йому пошукати дружини – свое кубло звисти!

А мати – давно вже й дiвчину наглядiла.

У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дiвчина; працьовита й невсипуща хазяйка.