Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Так вона кинула дядька, а сама пiшла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Грицьковоi хати, наняла Христю. Зажила вона в Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалiсна. Вона жила великою сiм’ею – з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоiти. Христя – молода, весела, щебетуха, працьовита дiвчина – дядина ще змалку не давала ногам та рукам ii одпочивку, призвичаiла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка – хазяйку.

Збоку дивлячись – Христя не наймичка, а дочка рiдна.

Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошоi вроди дiвчина, якось ненароком запала Грицьковi в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жiнкою; годi думати про якусь незвичайну красу, – давай лицятися та женихатися з Христею… Недовго й тяглися ii любощi: пiсля Водохрестя заслав Грицько старостiв до Христi, а через тиждень нашi молодi й побралися.

На весну одiбрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку бикiв та корiвчину за останнi грошi, якi заробив, плоти розбираючи, очерети б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як i вiн, небагатим козаком-сусiдом.

Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд – так, як i люди.

З жiнкою Грицько жив мирно, люб’язно: нi лайки, нi сварки не чула iх простора, весела хата. В буднi – обое вони працювали; в свято – ходили вкупi до церкви; по обiдi – спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали… І стали вони мiж людьми поважними хазяiнами, чесними, робочими людьми, добрими сусiдами, навдивовижу парою…

– От з кого берiть, дiтки, примiр, як у миру жити! – не одна, не двi матiрки радили своiм дочкам з зятями або синам з невiстками, – з Грицька та Христi… Вiн зостався сиротою й вона сиротою.

А що з них вийшло? Чесною працею он скiльки надбали! Чесно вони й поживуть його… у миру та в ладу, як брат з сестрою… нiхто з них i не замутить… Одна в них думка, одна рада… Отак, дiтки, треба на свiтi жити!

Частина друга

VIII.

 Сiчовик

Велике село Пiски. Розкинулось, розляглося i вздовж, i вшир, i впоперек на рiвнiй низинi, в балцi, а перед самим селом, мов хто борошна насипав – бiлого пiску серед чорноi землi. Так, наче хто бiлий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоiть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бiк i вросла в землю.