Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Парубок не знав, на чому зупинитися, на вiщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими висiла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком усякоi всячини – машинерii, окулярiв, хлiба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловiчий рiст, вiкнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставленi рiзнi золотi й срiбнi виробки, пiстрiли всякими кольорами ситцi, шовковi саети блищали, м’якi оксамити сизiли, червонiли, цiле море роблених квiток, як живi, вабили носа понюхати… По вулицi, з одного й з другого боку, снували лавами люди; по серединi, битiй каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькi дрожки…

Заробiтчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.

– Дядьку Остапе! – обернувсь Грицько до одного з своiх. – Що то?

– Ляльки.

– Навiщо?

– Панам на iграшки…

– А дивiться, що то за звiр роззявив так страшенно рота, немов тебе з’iсти хоче! Гляньте – як у ротi червоно!.. А зуби якi?! От якби такого випустити та пiймав вiн кого на зуби!.

.

– Хiба, ти думаеш, вiн живий? То зроблено з чогось.

– Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очi блищать!

– То що, що блищать? І очi йому шклянi повставляли…

– А чого ж вiн такий страшний? І навiщо робити таку страшну iграшку?! – допитувавсь Грицько, приглядаючись крiзь шкло на неi.

– Та хай йому цур! Ходiмо… а то ще тут по гамалику заробимо.

Пiшли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «І що воно за звiряка? – думав вiн.

 – Грива тобi, як у коня; а само – бог його знае, на вiщо й схоже! А люте, мабуть?… Лютiше вовка!.. Недаром так рота роззявило, зуби вищирило… А чи воно то можна такого чоловiковi зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче вiд найдужчого чоловiка… А чи я б то його подужав? Нi, мабуть… І Чiпка б, мабуть, не подужав… а вовка вiн раз сам на сам одiгнав вiд овець… Цього навряд чи одженеш… І де воно заведеться таке!.. Господи ти мiй милий…»

– Дядьку Остапе!

– Чого?

– Що воно таке за звiряка ото? – питае знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухiшою.

– Та я й знав, як його звати, та забув!

– Кого там звати? – питае третiй чоловiк.

– Звiряку… Там ми бачили в вiкнi одного: грива бiла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збираеться, – одмовляе Грицько.

– А хвiст довгий?… на кiнцi з китицею?

– Еге-ге!

– То – лев.

– Лев?! – вимовив здивовижений Грицько.