Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Вiн стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, пiдбирала квiтки. Вiн осмiлився – сiв поруч з нею.

– Що це буде? – обiзвався перший, показуючи на недоплетений вiнок.

– Хiба не бачиш? – вiнок! – аж скрикнула.

Знову замовкли обое. Вiн схилився бiля неi трохи на лiкоть та скоса поглядав на ii личко, що вiд такоi несподiваноi тривоги зашарiлось, здаеться – пашiло полум’ям. Вона пiдбирала квiтки та зв’язувала в невеличкi пучечки одномасних кольорiв. Навкруги тихо, гарно, зелено; тiльки буйнi жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квiток пахощi разом з повiтрям втягались грудьми – i легко й мило було дихати…

– Се твое поле? – трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чiпки, не одриваючи очей вiд вiнка.

– Мое.

– І хлiб твiй?

– Мiй.

– І то, пiд гаем, твое?

– Мое.

– А я ту мiсцину найдужче люблю… Бач, якi на нiй гарнi квiтки ростуть.

Чiпка не потрапив, що iй одмовити, – та замiсть того уставивсь на неi очима. Розмова перервалася.

– Чого ти дивишся на мене? – обiзвалася вона, скинувши на його погляд. – Дивись, яку моду вигадав… мов з’iсти хоче…

Чiпка не одривае очей. Так йому мило дивитися на неi!

– Не дивись! – скрикнула вона та й затулила йому очi своею рукою.

Чiпка – сам не свiй… так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своею бiленькою, пухкенькою рукою… Здаеться, якби можна, так би й гамкнув за мiзинчик-пальчик, що свiтився навпроти свiта, як рожева квiтка… Вона в одну мить прийняла руку.

– Не дивись! чуеш?… а то повернуся! – Та взяла справдi й повернулась до його спиною.

Чiпка, як мала дитина, перелiз на другий бiк, – та все-таки заглядав в вiчi.

– А-а-а, осоружний… причепа! не дивись, кажу! не дивись! – Та давай його вiнком по головi й по виду бити.

«Бий, – думае Чiпка, – бий дужче… бий хоч цiлий вiк так, тiльки не прогонь вiд себе… Менi так любо та мило з тобою!»

Вона трiпала об його вiнок, а вiн тiльки осмiхався… Вiнок швидко розсипався; головки од квiток поодлiтали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:

– Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! – Та, згорнувши попiд лiктями своi бiлi руки, – сама вже послала йому бiсики очима…

Чiпка не видержав.